Щоденник Мавки
Шрифт:
Тріпнув головою, перевів погляд з Тоні на чарчину, вхопив її та на видиху застиг. Холера, заспокоїтися несила, і він добре знає чому… Він не сам пішов від цієї убогої, вона його виставила. Навіть не вигнала, бо не змогла б, він сильніший та розумніший. Підступно виставила, сучка драна, підключивши важку артилерію у вигляді мєнтів! Ну, не йокелемене. То він сам мав зробити той крок – піти від такої незграби, піти галантно, величаво, гонорово, з високо піднятою головою. Мав задумливо і гідно роз’яснити дітям свій вчинок – от, типу так: ваша мама не хоче ставати ліпшою, так усе життя на дивані перед телевізором у драному халаті й просидить. А він мусить рости, вона ж, мов та стеля з бетону, не дає йому випростатися. Звісно, він не бузувір, пообіцяє щедро виплачувати їй та дітям пенсію чи аліменти, ну, карочє, що там виплачується в таких випадках.
– Сонятко моє, – прохрипів трохи плаксивим голосом, дурна блаж завжди стукала в голову, коли забагато випивав. – Ти розумієш, сонятко моє, я гоноровий шляхтич, рід якого коріннями сягає тисячоліть. А родове дерево – то не хухри-мухри, сонятко моє. І мене сміла вигнати з моєї хати якась там блощиця, навіть не вигнати, а викинути, як непотріб, як відро зі сміттям. Сука!
Роман сердито вдарив кулаком по столу. Пляшка з оковитою перевернулася. Тоня спритно перехопила її і поставила на стіл.
– Перестань, котусику. Усе буде добре. Ось побачиш. А ця нездара тобі і справді не дзвонила? Може, є пропущені дзвінки, а ти не запримітив просто, га? – Тоня зіскочила зі свого місця, підсунулася ближче до чоловіка.
Притулилася, тоді поклала його голову на свої розкішні груди. Він любив запах її персів, і вона то знала. Це завше діяло на чоловіка заспокійливо. І на цей раз подіяло також. Заходився ненаситно цілувати її всю. Тоня знала, як управляти цією стихією. Чоловіки в таких випадках завжди перетворюються на тупих баранів. Вона вміла магнетично прив’язувати їх до себе. У ліжку була нестриманою, жагучою, без жодних там упереджень. Любила, щоб її було зверху, тобто вести партію. І, як не дивно, більшості чоловіків то подобалося. Однак так уже сталося, що вести партію вона любила і в буденному житті. Тут справи складалися геть кепсько. Перший і досі єдиний її чоловік не довго це витримав. Просто втік – подався світ за очі. О, згодом стільки таких неофіційних бігунів було, не злічити. А Тонин темперамент вимагав постійної фізичної близькості та маніакального бажання керувати чи маніпулювати, істотної різниці в тих словах не бачила, – людьми, грішми, ситуацією, чоловіками, дітьми, навіть чужими, бізнесом. Роман ідеально підходив на роль віслюка у її стаєнці, на якому і проїхатися можна, хоч далеко і не завезе, зате норовисто з шиї не скине, який і слухатиметься, і яким можна керувати та й орати при потребі. Хоча орав цей віслючок, чесно кажучи, не дуже глибоко, та й борозни не псував. Зрештою, для глибокого орання можна було когось і найняти, але вдома мусила мати напохваті пахаря… Але несподівано для себе, таке в житті інколи трапляється чомусь (мо’, як кара Божа?), красуня Антоніна закохалася у віслюка Романа.
Так, Романа Тоня любила, любила по-справжньому. Не вигадуючи йому крил, не чіпляючи німбів. Віслюк то віслюк, ну шо вдієш? Магдаленина помилка в тому, що Романа вона сприймала як повноцінного партнера для життя. А хіба осел можете бути повноцінним партнером, якщо ти – птаха? Магдалена Антоніні нагадувала райську пташечку. Доволі часто ця чудна персона не просто дивувала раціональну Тоню – убивала наповал. Тож не дивно, що прагматичний Роман дуже швидко переключився на Тоню. Бо хіба пташка знає, що віслюку для щастя треба? Антоніна себе вважала роботящою конячкою, тож приручити осла для неї виявилося простіше простого.
Після пестощів та поцілунків Романа знову потягнуло до чарки. Сидів, напружено вдивляючись у вікно.
– Тонюсю, ти єдина у світі, хто мене розуміє. Якщо і є та половинка від серця, яку людина шукає ціле життя, то моя половинка – це ти. Добре, що я це вчасно зрозумів… Жаль, що не ти мені дітей народила, не ти, пантерочко моя чорна, а ця – сіра миша. Та нічо, ти на скільки від неї молодша? Га, на десять років? Ще народиш. Ми з тобою такого козака зробимо, весь світ нам заздритиме.
Тоня криво посміхалася. Поки що цей бізнес-проект у її плани не входив. Мала вже одного сина від першого шлюбу, і цього було цілком достатньо для материнського щастя. Діти – це зайвий клопіт. Вони – великі злодії, бо крадуть весь твій вільний час. Малого Федю так і ростили всі гамузом: то чоловікова мама, то її. Коли малому сповнилося три місяці – уже була на роботі. Вдома не сиділося. Але від того почувалася тільки щасливою, повноцінною.
Дивилася на Романа. Зітхнула. Та, зрештою, хто казав, що буде легко. Забирати чужих чоловіків з родини, де жінка – то майже ідеал, особливо для оточуючих та друзів, важка справа. Он з Романом, що робиться. І справа вже навіть не в Магдалені та її вибрику. Бо коли дізналися найближчі друзі, що Роман проміняв сім’ю на коханку, то наче подуріли. Придурком просто в очі називали, майже всі відвернулися. А кум, досі найближчий приятель, взагалі сказав в очі: «Господи, де твій розум, куме? Проміняти янгола на дідька в спідниці… Таких жінок, як твоя Магдалена, майже не залишилося. Їх лишень на руках носять. Розумію, щодня мати в голові лад набридає, інколи й на курв тягне. Думаєш, я з іншого тіста, чи шо? Хотів мати Тоньку, тримай за коханку, трахай скільки влізе, нафіга сім’ю розвалювати, скажи?» Тоді ледь не побилися з кумом. Ну й добре. Усе навіть на ліпше вийшло, бо тепер вона для Романа – цілий світ. І коханка, і дружина, і порадниця, і друг, і родина, і навіть бізнес-партнер. Ледве переконала переписати на неї весь бізнес, коли тільки новий проект починали. Як відчувала – розлучення буде, і тоді доведеться шматком пирога з мишею ділитися, а воно миршаве палець об палець не вдарило, щоб долучитися. Правда, інвестора знайшло, але то таке – вона ж тих п’ять років своє дитя по лікарнях тягала на оті зароблені від оборудки гроші.
Сиділа, згадувала. Дивилася на Романа, слухала краєм вуха п’яну маячню та пригадувала. Що їй вартувало Романа до рук прибрати, ніхто не знає. Коли зрозуміла, що без Романа їй світ немилий, то наче глузд утратила. Перепхатися виявилося для чоловіка як у баню сходити. І Роман після ночі чи дня кохання завжди сунув до дружини. Казав, не криючись, що його тягне до її борщу, який вона готує найкраще, до вареників із сиром, до голубців та налисників. Тоня була готова і на такі подвиги, варила-смажила-пекла, дуже вже старалася, та все дарма, бо Роман виніс вердикт: законна дружина то робить ліпше. І що тоді вона мала вигадати? Потрібна була підтримка, моральна насамперед. Мусила дізнатися, що Роман найдужче любить, чим найбільше цікавиться. І тоді, наступивши на горло власній пісні, Антоніна перетворилася на найкращу подругу Магдалени. Сіра миша ні про що не здогадувалася, навпаки довіряла в усьому Тонечці, щиро співчувала їй – а-я-яй, яке горе, бідна жінка, яку з малям лишив чоловік. О, та дурнувата жіноча солідарність! Тоня навіть зуміла перетворити себе в очах Магдалени на ніжне беззахисне створіння, кинуте жорстокою долею на поталу грубому чоловічому світу. Далі були вигадки про безконечні пошуки того єдиного і те, як ті вигадані єдині всі до одного виявлялися сволотами. У той час фантазія в Тоні зашкалювала.
Коли ж Антоніна отримала майже всі інструкції до Романа, з перших уст та рук, Магда стала їй непотрібною та нецікавою, і вона про неї забула. Хоча Магда продовжувала непокоїтися про долю «нещасної жінки», часто телефонувала, запрошувала в гості. Навіть пробувала матеріально допомагати – то картопелька з маминої грядки, то сільське яйце від курочки…
Та згодом з’ясувалося, що мало отримати інструкцію до Романа, бо людина не пралка і не пилосос, існує ще купа різних приміток та додатків у вигляді дітей, родичів. І з тим боротися найважче.
– Ну, за нас, Тонюсечко, – обірвав її думки чоловік. – За тебе і за мене!
– Ромасику мій, – пригорнулася до нього, – усе в нас буде чудово. От побачиш. Головне – це любов. У нас вона є. Може, й добре, що ти пішов, бо що тебе тримало біля цієї? Коли нема любові, то гріш ціна такій родині.
Тоня скуйовдила волосся на голові чоловіка. Роман трохи відсторонив її від себе.
– Шо? Тонь, ти мудра кубіта, але зараз туйво – не верзи дурниць. Мене завжди тримали біля Магдалени діти. А діти, дорогенька, то і є любов. Ага-ага, розумієш, Магдочко. Тобто, блін, Тонечко. – Роман знову стукнув кулаком по столу.
Тоня підстрибнула. Пляшка знову впала, але ніхто не поспішав її піднімати. Бо була майже порожня. Тоня дивилася, як з неї на стіл витікає прозора рідина. У серце змією заповзала злість. Він досі час від часу називає її Магдочкою. Ні-ні, вона не боїться суперниці, ця сіра миша зараз ніщо. Ліквідована. А от діти… Нічого, вона і цим засранцям дасть раду. А якщо сама не впорається, то попросить пані Наталену. Бо та їй винна, ой, як багато вона їй винна. Звісно, її трохи лякають оті слова – «співпереживання», «співчуття»… Бо знає, відчуває, Роману не вистачає дітей і рано чи пізно він прибіжить до тієї сучки та попросить дозволу бачитися з дітьми. І це дратує, дуже дратує.