Щоденник Мавки
Шрифт:
То тільки так називалося – співбесіда. Магда не знала, ким доводився пан Семен Машці. Далекий чи близький її родич, а мо’, й родич колишнього чоловіка, давній приятель чи коханець – чи не все одно? Важливіше інше: її доля ще на вчора була вирішена, з одного дзвінка та щирої розмови між Марією Федорівною та Семеном Степановичем. Пан під шістдесят, досить гарно збережений на свої літа, доглянуті руки, тіло, постава, якій би й молоді чоловіки позаздрили, відсутність пивного животика. Посміхнулася своєму аналізу, бо її, стоп – уже не її, Роман мав добрячого животиська та зовсім не любив ранкової руханки чи там, боронь Боже, бігу, натомість обожнював смачно поїсти та попити. Потім з’ясується, що пан Семен Степанович затятий бігун-марафонець. Мешкає з родиною в Брюховичах, тож бігати є де: ліси, порожні дороги – роздолля…
– Марічка
А потім пан Семен розповідав новій співробітниці про те, чим вона займатиметься. Робота в неї, звісно, буде відповідальна, але не надважка, благо, й освіта університетська це дозволяє та й те, що Магдалена має власних дітей, відіграє тільки позитивну роль. Відтепер Магдалена – заступник директора нової школи дошкільного виховання. Вони давно вже таку людину шукають. Активну, неледачу, молоду, з педагогічною освітою. Магдалена розгублено відповіла, що має не дуже великий стаж роботи, лишень три роки. Аж руки опустилися з розпачу, зараз її виставлять геть, та мусила пану Семену сказати правду. Той не здивувався і не засмутився, навпаки, навіть утішився.
– Це прекрасно, голубонько! У вас, на щастя, майже відсутній збочений досвід совєтсько-української шкільної муштри. Чи є знання мов та яких?
Вона відповіла, він ще більше втішився:
– О, крім української, англійська, польська та російська? Це ж чудово! А те, що майже нема педдосвіду, – надолужите, зате у вас гарний материнський досвід.
Створення такого навчального закладу для малюків – то ініціатива його Олесі, доньки від першого шлюбу. Правда, вона зараз мешкає в Німеччині. У неї чоловік німець, закохалася, вийшла заміж. Живуть у Бонні. Олеся дуже активна та наполеглива дівчина, тому постійно знаходить все нові та нові ідеї для самовдосконалення. Ось і ця. Але то не випадково. У неї двійко малят, «дівчатка-онучатка», жартує пан Семен. І молода мама й сама вчиться виховання малечі, і хоче українців навчити.
– Європейській досвід, наш досвід – і буде золота середина, – весело підсумував пан Семен. – А Олесечка, хай і на відстані, керуватиме навчальним закладом. За тиждень вона буде у Львові, на місяць приїздить, тоді й познайомитеся.
Магдалена не заперечувала. Нічого, розберемося по ходу справи… Дошкільне виховання – то дошкільне виховання. Головне – не боятися.
Отак Магдалена стала працювати в новому навчальному закладі дошкільного виховання.
У двері обережно постукали.
– Так-так, – відповіла. Це відволікло від спогадів.
У кабінет зазирнула її помічниця – непосидюча і моторна Ілонка. Дівчину позаочі та й в очі, зрештою, кликали дзиґою. Така вона була дзиґльована. Встигала всюди відразу і вміла, здавалося, також усе: і писанки з малятами писала, і тримати в руках олівець чи користуватися фарбами могла навчити навіть найбільшого невмійку. Ілонка була справжнісінькою знахідкою для школи. Магда пригадала, як та несмілива та трохи налякана прийшла до неї проситися на роботу. Навіть не так. Стояла під воротами колись занедбаного дитячого садочка, а тепер успішної школи, міряла кроками бруківку, ніби когось чекала. Магдалена ще з вікна побачила її трохи незграбну худющу постать. Подумала, що та, певно, на когось очікує. Заняття закінчилися; і діти, і батьки, і працівники розійшлися. Магдалена завжди йшла останньою, так уже складалося. І того дня вона теж була останньою. І коли сторож – тітка Катя – замкнула за нею двері, то вражено зупинилася: щупленька постать продовжувала ходити туди-сюди перед воротами садочка. Жіночка повернула голову в бік Магдалени, навіть на мить здалося, що заговорить, але відразу заховала очі додолу, щойно зустрілися поглядами, наче чогось злякалася. То сама по собі з’явилася чи відкрилася в Магдалені ота здатність зазирати людям не просто в очі. Вона дивилася на людей не вичікувально-зосереджено через бар’єр чужого погляду, вона легко через нього переступала. А цей маленький худенький горобчик був відкрив рота, наче спочатку і мав намір щось запитати, та вже за мить налякано ховав очі, опустивши низько голову.
Та для Магди було й короткого погляду достатньо, щоб усе зрозуміти. Вона знала цей погляд – погляд зацькованого хижаком звіра, таке з жінкою міг зробити лишень чоловік, отой люблячий та щирий, а тепер…
Дівчина майже бігцем кинулася від Магди, відчуваючи, що та про неї й так усе вже знає. Магдалена впізнала в утікачці себе трирічної давності. Вона не роздумувала. Наздогнала дівчину, схопила за руку. Та не пручалася, стояла розгублена, ховаючи очі. От-от розплачеться.
– Стій. Ти ж мене чекала, правда? – сказала перше, що спало на думку.
Дівчина кивнула, погоджуючись. Її руки були крижаними. Весна рання, а та в такому благенькому пальтечку, без рукавиць.
– Пішли в кафе, повечеряємо, зігрієшся. А то ще трохи і на бурульку перетворишся. Чого ж ти не заходила, га? Як тебе звати?
– Ілона, – ледве чутно прошепотіло дівча.
Вони сиділи в кафе – одна проти одної. Рудоволоса чорноока жінка. Не дивно, що Магдалена спочатку подумала, що це зовсім юне дівча. Худорлява статура робила її схожою на юнку. Магдалена змусила жінку скинути пальто та шапку, і та зараз ніяково, наче згорнутий клубочком їжачок, ховала від світу очі – опустивши їх долі, руки – у довгі рукави в’язаного чорного светра, ноги – десь під стіл… Затиснута вся, забита…
Магдалена зробила замовлення. Повечеряли борщем з пампухами та варениками. А потім Магда замовила запашного карпатського чаю, два тістечка та коньяк. Вона майже змусила жінку випити коньяк, трішки зачекала, мовчки попиваючи чай, і за пару хвилин Ілона заговорила. Інколи такий допінг був просто необхідний, щоб принаймні з’явився намір іти назустріч.
Звичайна історія, яких останнім часом дуже багато. Чомусь до Магдалени горнулися саме такі – самотні, покинуті, забуті, занедбані жінки. Жінки, яких такими зробили. Ні, не так! Які дозволили себе перетворити на таких. З доброї волі ніжні та чуйні потрапляли в клітку до хижака. У клітку до Чугайстра. Клітки були різні, траплялися й золоті, а були й огидні, оповиті колючим дротом. Така клітка була в Ілони. Ця наволоч, що звалася її законним чоловіком, викинула Ілону з дітьми на вулицю. Поки вона живе в подруги Ліди, але в тої також не мед, та й чи довго вона терпітиме непроханих гостей? Ліда, її чоловік та семимісячне маля туляться в одній кімнаті. А тут ще Ілона з двома дівчатками – п’яти та десяти років. Бо Ілончин гад привів до хати коханку і сказав, що він її любить, а Ілона та діти – це «студентська помилка» (так і сказав гівнюк). Змилосердився, кинув їй під ноги аж сто євро, щоб не здохла з голоду на перших порах… Звернулася в міліцію. Ті передивилися документи. Усе чисто. Квартира куплена батьками чоловіка ще до його одруження з Ілоною і записана на батька. Діти у квартирі не прописані, як і вона. То Ілона, дуринда довірлива, на прохання коханого півроку тому виписалася з дітьми, бо він брав кредит під заставу в банку на розвиток бізнесу. Пояснював так: коли є малолітні діти, прописані в хаті, – кредит не дають… Ох, якщо коханий чоловік просить про маленьку послугу, то ти і зірку готова з неба дістати, а тут така дрібничка. Міліція розводила руками – через суд, жіночко, тепер лишень через суд. А який суд, коли? На суд потрібні гроші, на адвоката теж, а де їх узяти, на що і як жити? Ілона сирота.
Вихід з ситуації бачила один. Бо вважала себе винною в усьому. Так, вихід… Така дурня лізла в голову. Якби її не стало, то чоловік нізащо не відмовився б від власних дітей, вона ж нікому не потрібна. А діти? А що діти? Звикнуть до іншої мами. З розпачу ще не такі думки примандрують у голову. Магдалена то знала добре. Тому Ілона вирішила вкоротити собі віку. І коли обдумувала, як і де то краще зробити, випадково був увімкнений телевізор і… Йшла телепередача про заклад дошкільного виховання нового типу.
– Ви мене вважатимете божевільною, пані Магдалено, але коли я почула та побачила вас, на мене якесь прояснення зійшло. Хтось наче поклав мені руку на плече, може, то моя мама, яка померла, коли мені було три роки, і яку я ледве пам’ятаю. Але те відчуття було таке реальне, що я враз зрозуміла найважливіше – маю жити далі. Не тільки заради дітей. А насамперед заради себе, бо ще не все зробила… Але чому ви, Магдалено Юріївно, я досі не зрозуміла. Захотілося з вами зустрітися. Знайшла в довіднику адресу навчального закладу і прителіпалася. Не знаю для чого – щоб поговорити чи просто подивитися на вас. А коли вас побачила, перечепилася через погляд, мені стало страшно – що я скажу цій успішній, розумній красивій жінці. Хто я така? Ви вважаєте мене ненормальною?