Селище
Шрифт:
— Ми не боїмося лісу, — сказав Олег. — Ми знаємо гриби і дерева, ми вміємо полювати в степу...
— Я боюся майбутнього, у якому владарює новий тип людини — Дік-мисливець. Він для мене — символ регресу, символ поразки людини у боротьбі з природою.
— Дік — хороший хлопчик, — заперечила мати з кухні. — Йому важко одному.
— Я не про характер, — сказав Старий. — Я про соціальне явище. Коли ти, Ірино, навчишся абстрагуватися від дрібниць?
— Буду я абстрагуватися, чи ні, але якби минулої зими Дік не вбив ведмедя, ми би
— Дік вже відчуває себе аборигеном цих земель. Він покинув школу п’ять років тому. Я не впевнений, чи пам’ятає він абетку!
— Навіщо? — спитала мати. — Книжок немає, і листів писати нікуди. І нікому.
— Дік знає багато пісень, — сказав Олег. — І сам їх складає.
Олегові стало трохи соромно, що йому приємно відчувати неприязнь Старого до Діка, і тому почав захищати товариша.
— Не в піснях справа. Пісня — зоря цивілізації. А для малюків Дік — кумир. Дік — мисливець! А для вас, баби, він — приклад. “Глянь на Діка. Оце гарний хлопчик!” А для дівчат він — рицар. Ти не звертала уваги, якими очима на нього дивиться Мар`янка?
— Нехай дивиться. Заміж вийде. Для селища добре.
— Мамо! — не витримав Олег.
— А що?
Мати, як завжди, нічого не помічала довкола, жила в якомусь своєму світі, весь час згадувала минуле.
— І тебе цікавить світ Діка? — Старий нервував. Він навіть ударив кулаком по столу. — Світ сильних, щасливих дикунів?
— А що ти пропонуєш?
— Ось його. — Старий поклав свою важку долоню на Олегову потилицю. — Світ Олега — це мій світ, це твій світ, від якого ти намагаєшся втекти, хоч тобі ніякого іншого не дано.
— Борю, ти не правий, — заперечила мати. Вона пішла на кухню, зняла з вогню миску з окропом і принесла в кімнату. — Цукру немає.
— У мене також, — сказав Старий. — Зараз коріння тонке, несолодке. Еглі каже, що місяць доведеться перетерпіти. Поїмо з хлібом. Ти ж інтелігентна жінка і мусиш розуміти, що ми приречені на вимирання, якщо після нас прийдуть Діки-мисливці.
— Не згідна, Борисе, я з тобою, — сказала мати. — Нам би вижити. Я зараз говорю не про себе, а про селище. Про діток. Коли я дивлюся на Діка чи на Мар’янку, у мене з’являється надія. Ти їх називаєш дикунами, а я думаю, що вони змогли пристосуватися. І якщо вони зараз загинуть — ми всі загинемо. Надто великий ризик.
— А я, отже, не пристосувався? — запитав Олег.
— Ти менше за інших пристосувався.
— Ти просто боїшся за мене, — сказав Олег. — І не хочеш, аби я йшов у гори. А я з арбалета стріляю краще за Діка.
— Я боюсь за тебе, звичайно, боюся. Ти в мене один. Ти все, що в мене залишилося. А ти з кожним днем усе більше від мене віддаляєшся, йдеш кудись, стаєш чужим.
Старий повільно походжав по кімнаті, так бувало, коли він сердився на лінивих учнів. Він підняв з табуретки глобус. Старий зробив його з гриба-гіганта, який минулої зими виріс біля сараю. Вони тоді з Олегом терли фарби з кольорової глини, яку Мар’яна та Ліз відшукали біля потічка, тієї ж, з якої тепер роблять мило. Її висушили, вийшло два кольори — білий та сірий. А сам гриб — бузковий. І Старий по пам’яті намалював усі материки та океани Землі.
Глобус чомусь побліднув, а за два роки зробився ще блідішим. Став схожий на кругле яблуко.
Олег побачив на столі маленьку цятку рожевої цвілі. Це не жовта, це була отруйна цвіль. Він обережно стер цятку рукавом. Нерозумно, коли рідна мати віддає перевагу комусь іншому, а не тобі. Взагалі, це зрада. Справжня зрада.
— Ми з тобою помремо, — сказав Старий.
— Ну й чудесно! Пожили достатньо, — відрізала мати.
— Тим не менше, не поспішаймо вмирати, тримаймося за це життя.
— Ми боягузи, — не вгавала мати.
— У тебе завжди був Олег.
— Я жила заради нього.
— Ми з тобою помремо, — продовжував Старий, — але селище повинно жити. Інакше немає сенсу і в нашому існуванні.
— Більше шансів вижити у селища мисливців, — сказала мати.
— Більше шансів вижити у селища таких, як Олег, — заперечив Старий. — Якщо керувати нами будуть Дік і такі як він, то через сто років ніхто не згадає, хто ми такі, звідки прийшли. Переможуть право сильного, закони дикунів.
— І будуть вони плодитися і розмножуватися, — сказала мати. — І стане їх багато. І придумають вони колесо, а ще через тисячу років — парову машину. — Мати засміялася крізь сльози.
— Ти жартуєш? — запитав Олег.
— Ірина права, — сказав Старий. — Елементарна боротьба за існування приведе до безнадійного регресу. Вижити ціною простого вживання в природу, прийняти її закони — означає здатися.
— Але все ж вижити, — не погоджувалася мати.
— Вона так не думає, — відказав Олег.
— Звичайно, вона так не думає, — погодився Старий. — Я знайомий з Іриною вже двадцять років. І знаю, що вона так не думає.
— Я взагалі не люблю багато думати, — сказала мати.
— Брешеш, — заперечив Старий. — Ми всі думаємо про майбутнє, боїмося та сподіваємося. Інакше перестанемо бути людьми. Саме знання, яким не перевантажує себе Дік, замінюючи його простими законами лісу, може нас врятувати. І поки є альтернатива, ми будемо сподіватися.
— Заради тієї альтернативи ти женеш Олега в гори?
— Заради збереження знань, заради нас з тобою. Заради боротьби із дурістю, невже не зрозуміло?
— Ти завжди був егоїстом, — зітхнула мати.
— Твій сліпий материнський егоїзм не зараховується?
— Для чого тобі Олег? Він не витримає такої подорожі. Він слабкий.
Цього не варто було казати. Мати збагнула це сама і глянула на Олега, наче вмовляла його очима не ображатися.
— Я не ображаюся, мам, — сказав Олег. — Але я хочу йти. Напевно, навіть більше хочу, аніж решта. Дік із задоволенням залишився би. Зараз олені підуть на випас. Саме почнеться полювання в степу.