Селище
Шрифт:
Зупинитися? Ні, краще за арбалетом! Це одна хвилина.
— Що там? — Мати стояла в дверях.
Він відштовхнув її, схопив зі стіни арбалет, ледь не вирвавши гак. Де стріли? Під столом? Близнюки, чи що, вкрали?
— Стріли за пічкою, — сказала мати. — Що трапилося? Щось з Мар’яною?
Старий вибіг з пікою. Бо ж як стрілятимеш з арбалета однією рукою? Олег обігнав Старого, і, не зупиняючись, почав витягати з сагайдака стрілу, хоча на ходу цього робити не вартувало. Усі малюки селища летіли до частоколу.
— Назад! — грізно вигукнув Олег, але його ніхто не послухався.
Поруч з Томасом вже стояв Сергіїв,
І тоді з рівної сірої стіни лісу долинув крик. Людський крик. Крик був далекий, короткий, він урвався — і запала мертва тиша, оскільки усі мешканці у селищі боялася навіть дихнути. Навіть немовлята в колисках замовкли. І Олег уявив, ні, навіть побачив, як там, за стіною дощу і білявих стовбурів, у лісі, що жив, дихав і рухався, притиснувшись спиною до теплої кори, стоїть Мар’яна, а Дік, упавши на коліно, — кров бризкає з пошматованої шакалом руки, — намагається перехопити піку.
— Старий! — крикнув Томас. — Борисе! Залишайся біля частоколу. Олеже, біжи за нами.
У лісі їх наздогнала тітка Луїза зі своїм знаменитим тесаком, яким вона минулого року відігнала ведмедя. У другій руці вона тримала головешку. Тітка Луїза була великою, товстою і страшною жінкою — короткі сиві пасма у всі боки, балахон надувся дзвоном. Навіть дерева боязко втягували гілки і скручували листя, тому що тітка Луїза була схожою на злого демона, який взимку рикає в ущелині. І коли тітка Луїза зіткнулася з ліаною-хижаком, та не схопила жертву, а заховалася за стовбур, наче ляклива змія.
Томас так несподівано зупинився, що Сергіїв ледве не налетів на нього, і, засунувши два пальці в рота, засвистів. Ніхто в селищі не вмів так оглушливо свистіти.
Коли свист затих, Олег відчув, як зачаївся, злякався ліс людського гамору, людської тривоги та гніву. Тільки чути було, як важко дихає дебела тітка Луїза.
— Сюди! — закричала Мар’яна.
Голос її пролунав зовсім близько. Вона навіть не крикнула, вона покликала, немов з іншого боку селища. І потім, коли вони побігли знову, Олег почув голос Діка, вірніше ревіння, схоже на звірине, і скажене ухкання шакала.
Олег кинувся вбік, щоби обігнати тітку Луїзу, але перед ним виникла спина Сергіїва, котрий не встиг навіть одягнутися і біг тепер в одних шкіряних штанах.
До смерті перелякана Мар’яна стояла, втиснувшись у м’який білий стовбур старої товстої сосни, який ніби увігнувся, намагаючись захистити дівчину. Але Дік не впав. Дік відбивався ножем від великого сірого шакала, який ухилявся від ударів, шипів і звивався. Ще один шакал корчився поруч на землі зі стрілою у животі. І штук п’ять, не менше, сиділи неподалік, наче глядачі. Шакали мають таку дивну звичку. Вони не нападають зграєю, а вичікують. Якщо перший не загризе здобич, до справи береться другий. І так далі, доки не переможуть. Вони не бережуть один одного. Вони цього не розуміють. Сергіїв, коли розтинав одного шакала, заледве знайшов у нього мозок.
Шакали-глядачі, як по команді, повернули морди до людей, котрі увірвалися на галявину. І Олегу несподівано здалося, що червоні очі шакалів дивляться на нього з осудом. Хіба можна нападати гуртом? Це ж не за правилами. Шакал, який все ще намагався вирвати ніж, раптом упав на бік. У його шиї стирчала стріла. Виявилося, що Томас встиг вистрелити, поки Олег роздумував. А Дік, ніби чекав цього, і відразу ж кинувся з пікою до інших шакалів. Поруч з ним вже були Сергіїв і тітка Луїза з тесаком та головешкою. Перш ніж шакали зрозуміли, що трапилося, двоє з них валялися мертвими, а решта кинулися у хащі. Ніхто за ними не побіг. А Олег підбіг до Мар’яни:
— Ти як?
Мар’яна плакала. Притулила до грудей ворухкий мішок з грибами і гірко плакала.
— Не мовчи, скажи, що трапилося? — злякався Олег.
— Мене перекотиполе обпекло, — плакала Мар’яна. — Тепер я буду рябою.
— Шкода, що ви так швидко прибігли, — сказав Дік, витираючи кров із руки,— я тільки добрав смаку.
— Не говори дурниць, — мовила тітка Луїза.
— Третій або четвертий тебе би загриз, — сказав Сергіїв.
***
По дорозі до селища Діка почало трусити, від зубів шакала добре ще нікому не було. Всі відразу пішли в дім Вайткуса. Сам Вайткус хворів, лежав, а його дружина Еглі взяла з аптечки — ящика у куті — настій протишакалячої отрути, потім промила Дікові рану і наказала йому спати. Мар’яні змазали лице жиром. Дік пішов. Через годину-другу пропасниця втишиться, а зараз йому боляче і погано, він не хотів, щоб інші це бачили.
Еглі поставила на стіл миску з цукром, який випарюють з коріння болотяної осоки. Тільки вони з Мар’яною знали, як розрізнити солодку осоку від звичайної. І ще малюки, котрі нюхом чують, яка трава солодка, а яку не можна чіпати. Потім Еглі розлила у чашки окріп, і кожен сам черпав ложкою густий сірий цукровий кисіль. У Вайткусів по-простому, до Вайткусів усі люблять ходити.
— Нічого страшного? — запитав Томас у Еглі. — Дік зможе йти?
— На ньому, наче на кішці, відразу гоїться.
— Ти все ж таки сумніваєшся? — запитав Сергіїв.
— Я не сумніваюся, — відповів Томас. — Інших варіантів немає. — Ти пропонуєш чекати ще три роки? Ми повмираємо від злиднів.
— Ми не вимремо, — озвався з ліжка Вайткус. Борода і кучма волосся на голові закривали все лице. Виднівся тільки червоний ніс і світлі плями очей. — Ми вкінець здичавіємо.
— Одне і те саме, — сказав Томас. — Поговорив би я з тим Даніелем Дефо! Який брехун!
Вайткус засміявся і закашлявся.
Олег уже чув ці розмови. Зараз такі розмови — намарно витрачений час. Він хотів було піти в сарай, де Старий з учнями знімали шкури з убитих шакалів, поговорити зі Старим. Просто поговорити. Але глянув на миску з цукром і вирішив поїсти ще. Вдома вони з матір’ю з’їли свою порцію ще минулого тижня. Він зачерпнув цукру так, щоб ложка була неповною, адже він сюди прийшов не об’їдатися.
— Пий, Мар’янко, — сказала Еглі, — ти втомилася.
— Дякую, — відповіла Мар’яна, — я гриби покладу відмокати, бо позасинають.
Олег розглядав Мар’яну, ніби вперше бачив, навіть ложку забув піднести до рота. У Мар’яни вуста як намальовані — чіткі, ледь темніші у кутиках, дивовижні вуста, таких немає ні у кого в селищі. Хоча вона трохи схожа на Сергіїва. Зовсім трохи. Напевно, трохи схожа на маму, тільки її матері Олег не пам’ятав. Чи, можливо, на свого діда? Дивна річ — генетика. Старий у теплиці — ямі за хлівом, господарстві Мар’яни, — робив для учнів досліди з горохом. Щоправда, не з горохом, а з його тутешнім різновидом. Горох виростав, але з деякими відхиленнями. Інший набір хромосом, звичайно, інший.