Селище

Буличов Кір

Дівчиною займалася Клавдія. Павлиш, відірвавшись на хвилину від Казика, заглянув до неї. За Мар’яну він не хвилювався — випадок був складний, але він знав, що вони витягнуть дівчину за кілька годин. Гангренозне запалення, виснаження організму — неприємно, але нічого страшного.

Мар’яну роздягнули, Клавдія обтерла її губкою. Тіло дівчини було таке худе — усі кістки назовні, таке брудне, так густо вкрите шрамами і подряпинами, що важко було визначити її вік. Ій могло бути п’ятнадцять років, могло бути більше.

Коли

звільнився апарат для переливання плазми, Саллі перенесла його в лабораторію і передала Клавдії. До того часу Клавдія вже приготувала і ввела Мар’яні поживний розчин. Все було би простіше, якби в експедиції були два реанімаційні прилади. Але апарат був один, і він був потрібний хлопчику. Він уже вкутав Казика датчиками і обережно ввів в основні судини свої ниточки. Мікрощупи проникли в груди, масажували серце, підтримуючи його ритм. Павлиша хвилювало, чи немає змін у мозку — все-таки хлопця витягали з клінічної смерті. Він знову і знову змушував діагност повідомляти, як функціонує мозок.

Дік почув, як чоловік та жінка розмовляють у тій кімнаті, де лежала Мар'яна. Вони говорили дуже тихо, думали, що він не почує. Вони не знали, що Дік — дитина лісу, і слух у нього втричі гостріший, аніж у них.

Спочатку були фрази, наповнені медичними термінами. Він не розумів їхнього змісту, але по тону здогадався, що Мар’яну вилікують. Голоси ставали тривожними, коли вони дивилися на Казика. Він здивувався і ледь не заплакав, коли здогадався, що Казик не мертвий. Чи ці люди мають здатність воскрешати мертвих? Дік не чув про таке від Старого, а тільки у казках, які йому колись розказувала мама.

— Треба нагодувати його, — тихо сказала велика жінка в сусідній кімнаті.

Маленька жінка кудись вийшла.

Дік зрозумів, що вони говорили про нього.

— Не вкусить? — ще тихіше, з усмішкою в голосі, мовив великий чоловік, якого вони поміж себе називали Славком.

— Проблеми тільки починаються, — відповіла жінка.

— Феномен Мауглі?

Дік здивувався — звідки вони знають про Мауглі, але одразу здогадався, що вони мають на увазі іншого Мауглі, який жив у лісі і якого виховали вовки. А що за феномен — він не знав. Але почути знайоме ім’я було так приємно, що він не образився на слова чоловіка.

— Цікаво, він бачив коли-небудь тарілку? — запитала жінка.

— Бачив, — вирвалося у Діка. — І ложку бачив.

— Він зрозуміло говорить, — сказав чоловік. — Хоча вони прожили тут майже двадцять років.

— Це якась неймовірна таємниця, — сказала велика жінка. — Скільки їх, як вони існують, де? Як їм вдалося зберегти людський вигляд? Одяг, зрештою...

— Повітряна куля, — сказав чоловік.

— І розгром на складі.

— Славко, — сказала жінка голосніше. — Вона приходить до тями.

— Діку, — почув Дік слабий голос Мар’яни. — Дікусику...

І тут його наче викинуло з крісла. Він забув про гордість і про те, що потрібно мовчати.

Дік забіг у кімнату. Мар’яна лежала на дивані. Обличчя було бліде, вони, виявляється, роздягнули її і накрили простирадлом.

— Мар’янка, — сказав Дік, нахиляючись над нею. — Ти як?

— Все добре. — Мар’яна розплющила очі. — Казик живий?

Погляд її зупинився на мить на обличчі Діка, потім перейшов на

Павлиша і завмер, зустрівшись з посмішкою Саллі.

— Дякую, — сказала Мар’яна. — Ми так боялися, що не знайдемо вас.

— Дівчинко, — сказала Саллі і раптом заплакала. — Бідна моя! Твій Казик буде жити, обов’язково. Усе буде добре.

Клавдія з’явилася в дверях. Вона мовчала.

— Дік вам розповів? — запитала Мар’яна.

— Ні, — відповів Дік. — Було ніколи. Та вони й не питалися.

— Невелике непорозуміння, — сказав Павлиш. — Але останнє.

— У вас є корабель, щоб летіти в селище? — запитала Мар’яна. — Там наші. Вони вас так чекають...

З Діком у селище полетіла Саллі. Павлиш і Клавдія залишилися з пораненими.

Дік був ситий, вперше за багато днів, і його нудило. Але жалітися було ніколи, бо Саллі дуже поспішала в селище. І Мар’янка, перш ніж заснути — Павлиш дав їй снодійне, щоб зняти збудження, — теж сказала:

— Дікусику, швидше, вони ж так хвилюються...

Дік подумав: вона боїться, що Олег, не дочекавшись їх, пішов до корабля. Вона боїться за Олега.

Якщо б не так нудило, Дік, звичайно, уявив би собі, як опуститься над селищем катер, як всі вибіжать з хатинок і як він вийде перший і скаже: ось ця жінка із Землі, її звати Саллі. Але тепер йому було байдуже.

Катер летів низько, під хмарами, мало не торкаючись верхівок дерев. Дік точно знав напрямок і був упевнений, що вони відразу знайдуть селище. Ліс зверху здавався суцільним сіро-зеленим морем.

Вони пролетіли над річкою. Важко навіть було уявити собі, що переправа через неї зайняла у них три дні — це була зовсім вузька ріка. Ліворуч пронеслися, стіною врізаючись у хмари, стовбури велетенських дерев.

— Ми там були, — сказав Дік. — Нагорі.

— Так, — сказала Саллі, — ми бачили повітряну кулю. Але не відразу здогадалися. А я не повірила. Це Славко зрозумів.

— Жаль, — сказав Дік. — Треба було раніше здогадатися.

Він дивився на її руки. Руки були такі білі та гладенькі, що незрозуміло було — може, вона ніколи не скидає рукавички? Руки лежали на пульті і легенькими натисками пальців змушували катер підніматися, нахилятися, знижуватися. Дікові захотілося попросити у Саллі, щоб вона дозволила йому сісти на її місце і керувати катером. Але, звісно, він промовчав.

Саллі збільшила швидкість, зелений ліс внизу перетворився на незрозумілу рівну масу. І Саллі перша, раніше за Діка, побачила галявину і селище.