Селище
Шрифт:
Павлиш зачинив люк і сів у крісло пілота.
— Вона мовчить, — сказала Саллі.
— Вона могла відійти від пульта зв’язку, — спокійно відповів Павлиш. — На станції місця багато.
Павлиш підняв катер. “Полюс” перетворився на чорний гудзик на білому халаті долини. Саллі продовжувала викликати Клавдію. Клавдія мовчала.
Павлиш увійшов у крутий віраж і, набираючи швидкість над озером, піднявся у хмари, щоб спуститися вертикально до станції.
Під хмарами періщив дощ і було похмуро.
Павлиш
— Нічого не забула? — запитав він.
Саллі заперечливо похитала головою.
Вони пройшли просто до входу. Всередині горіло світло, і вікна станції, округлі, в один ряд, приємно і затишно світили, кидаючи тепле світло на сірі скісні струмені зливи.
Станція була замкнена. Клавдія не відчинила двері, коли катер приземлився.
Саллі натиснула клавішу на вхідних дверях. Було чути, як у станції пролунав дзвоник.
Павлиш зазирнув у люк.
Струмені води стікали по ньому і заважали дивитися.
Саллі набрала код. Двері у перехідний відсік відсунулися. Вони зайшли.
— Щось сталося, — сказав Павлиш.
Струмені безінфектанта уперіщили у скафандри. Саллі виключила душ, зірвала шолом. Вона першою кинулася у кают-компанію.
Павлиш почав вилазити зі скафандра, коли почув крик Саллі.
Він влетів у кімнату. Кімната була яскраво освітлена. При такому світлі картина видалася зовсім неймовірною.
Усе в кают-компанії було перевернуте. Наче тут воював цілий полк. Сліди битви були повсюди: меблі перевернуті, посуд і прилади розбиті. І посеред цього безладу на підлозі лежала Клавдія з анбластом в руках.
Саллі схилилася над нею, прослуховуючи серце.
— Зачекай, — сказав Павлиш.
Він припідняв повіки Клавдії. Реакція була.
— Вона жива, — сказав він. — Але без пам’яті.
Павлиш швидко провів руками уздовж її тіла, намагаючись зрозуміти, чи є рани, але серйозних пошкоджень не виявив.
— Вона відстрілювалася, — сказала Саллі.
Павлиш теж помітив сліди пострілів на меблях і стінах.
Руки Клавдії були скривавлені — всі у подряпинах і синцях. Павлиш не міг знати, що у припадку безумства, викликаного укусом снігової блохи, Клавдія билася з уявним ворогом. Павлиш вирішив, що вороги були реальні, що хтось увірвався всередину станції і мало не вбив Клавдію.
Павлиш переніс Клавдію на диван, потім склав портативний діагност, який, на жаль, нічим йому не допоміг — він лише подав загальну картину безпам’ятства, нервового виснаження, але ні перспектив, ні лікування подати не зміг, оскільки навіть за аналогією з такими хворобами не стикався.
Усі спроби Павлиша привести Клавдію до тями не давали жодного результату.
Час минав. Уже двадцять хвилин минуло, як вони на станції.
— Мені здається, пульс слабшає, — прошепотіла Саллі.
Павлиш поглянув на прилади і заперечно похитав головою.
— Я повинна була відчути, — бідкалася Саллі.
— Незрозуміло, — сказав Павлиш, — наче таємниця зачиненої кімнати. Двері були зачинені, замок працює бездоганно, чужих слідів на станції немає, а хтось пройшов через могутні стіни...
— Що ми тут знаємо! — гірко сказала Саллі. — Ми ледве зачепили поверхню цієї планети і не знаємо, що там у неї всередині.
— Але хто з нас ще був таким обережним, як Клавдія?!
— Ти краще скажи, що робити. Я так більше не можу.
— Напевно, вихід один, — сказав Павлиш. — Піднімаємо планетарний катер.
— Летіти до маяка?
— Так, на максимальній швидкості через три години ми будемо біля маяка.
Маяк був у відкритому космосі, за межами поля тяжіння планети, яке заважало космічному зв’язку.
— Напевно, так, — сказала Саллі.
З маяка можна було вийти на зв’язок з Галактичним центром і підключитися до діагностичного пункту, який дасть рекомендації, що робити.
Вони перенесли Клавдію у катер.
Потім Павлиш знову повернувся на станцію. Могло статися так, що їм доведеться йти на зближення з пролітаючим поруч кораблем і вони не скоро повернуться сюди. А можливо, взагалі не повернуться.
Павлиш увімкнув камеру — у нього було півхвилини, поки Саллі задавала катеру програму польоту, — і відзняв картину погрому. Фотографія зможе допомогти, коли в Галактичному центрі аналізуватимуть причину трагедії. Причина може виявитися достатньо серйозною, і тоді планету закриють для досліджень, перевівши її у категорію небезпечних світів.
Останнє, що зробив Павлиш, покидаючи станцію — увімкнув програму консервації. Станція сама збере себе у контейнери, складе, замкне і підготує до евакуації.
Все. Павлиш перебігло катера.
Саллі сиділа на підлозі, підтримуючи голову Саллі.
Павлиш обережно підняв катер у повітря.
***
— Дік, — покликала Мар’яна, — Дікусику.
Дік схилився над нею.
Збиралася гроза — ось-ось мав піти дощ. Дік якраз планував накрити Мар’яну рештками плівки.
— Я думав, ти спиш.
— Я не сплю. Я пливла... я була далеко... Де Казик?
— Сам хвилююся. Його давно немає.
— Йди до нього, з Казиком біда, розумієш?
— Ти звідки знаєш?
— Я нічого не знаю, мені погано, тому що з ним біда.
— Ні, я не можу тебе залишити.
— Зі мною нічого... нічого зі мною не станеться. Йди.
Мар’яна говорила наполегливо, наче ворожила, наче й не бачила ні Діка, ні передгрозового лісу — нічого; вона дивилася кудись удаль, всередину простору, в її голосі був наказ.