Селище
Шрифт:
Зелені стеблинки, на яких щойно були кульбабки, сховалися, як живі, під землю.
“Ідіотка”, — сказала собі Клавдія.
У носі свербіло — вона встигла вдихнути запах лісу, гнилий, важкий і чужий.
Зачудування зникло.
Клавдія озирнулася. Ліс стояв довкола насторожено, нерухомо, як ворог.
Вона не відразу збагнула, куди їй іти — була неприємна мить нерішучості. Потім поміж гілок блиснув дах купола — вона відійшла всього на п’ятдесят метрів.
Вона добігла до купола, зірвала з себе скафандр, кинула його
Гаряча вода, що пахнула лікарськими травами, струменями била її в обличчя. Вона вмивала лице, ще і ще, усе більше зневажаючи себе. Їй здавалося, що ніжні дотики пушинок уже нічим і ніколи не вдасться змити.
Навіть дитина з селища ніколи б не підійшла до кульбаб, а якщо би побачила їх здалеку, то розповіла би про це старшим, бо немає нічого гіршого, аніж наштовхнутися в лісі на гніздо снігових бліх. І дорослі відразу почали би спостерігати за тим, хто бачив це гніздо, — швидше за все, він заразився і приречений через півгодини чи годину втратити розум у шаленому приступі... Майже все селище пройшло через цей жах, дехто по кілька разів. І через це, коли минулого року приступ стався з Олегом, загинув Томас Хінд.
***
Щось Казику в лісі не подобалося. Він був рухливий, кипів життям і звуками — це буває влітку, але попереду, куди вів шлях, було значно тихіше. Можливо тому, що там станція, і люди налякали звірів? Казик прийняв цю версію і поспішив далі.
Довелося подолати завал — напевно, тут була страшна буря і на пагорбах ліс повалило. Ніж Казик тримав напоготові, рухався тихо, намагаючись бути непомітним і прошмигнути, як тінь. Але він затримався у цьому завалі, все одно тут не побіжиш, та й у трухлявих деревах найчастіше ховаються різноманітні, великі та малі, тварюки.
Здалеку Казик помітив обтягнуте павутиною житло чистоплюя і обійшов його. І одразу відчув зграю шакалів.
Від них далеко смердить у лісі — вони нікого не бояться і женуть здобич. Найчастіше вони нападають поодинці, вони невтомні та злі, але інколи збираються у зграю — така зграя напала минулого року на Діка з Мар'яною. Ось чому в лісі так тихо.
Нічого, сказав собі Казик, від вас ми втечемо.
Шакали також відчули Казика. Першого шакала він побачив, коли переходив галявину, і довелося йти повільніше.
Шакал вийшов з хащі зверху, праворуч, і дивився спокійно, наче Казик його не цікавив, ніби він випадково виглянув з кущів і навіть здивувався: хто це шумить в лісі?
Але Казик знав, що тепер шакал не заспокоїться — він або загине, або уб’є Казика.
Добре, якби шакал був один.
...Другий шакал чекав Казика по дорозі. Як тільки він вибіг з кущів на рівне місце, шакал вже чатував на нього там, присівши на задні лапи, — біла шерсть дибки, чорна роззявлена пащека. Наче усміхається.
— З дороги! — вигукнув Казик.
Він знав, що шакалів не налякати, але так йому самому стало спокійніше.
Казик кинувся на шакала, який перегородив йому дорогу, але той ані ворухнувся, спокійно чекав на божевільну здобич, яка сама мчить у його пащеку. На зріст він був вищий за Казика, а коли піднімався на задні лапи, то й удвічі вищий.
В останню хвилину, перед самим носом шакала, Казик вивернувся і устиг проскочити у кількох сантиметрах від страшних зубів, які вже готові були вхопити його за горло.
Казик перестрибнув через живий корінь і побіг далі. Позаду стукали кігті — шакал біг слідом, і біг, звісно, швидше за Казика. І як на зло, довкола були тільки сосни з м’якими прямими стовбурами — не залізеш, щоб відсидітися. Зрештою, від шакала важко відсидітися. Він може чекати і добу.
Казик біг і оглядався — за ним гналися уже три шакали.
Він почав бігти правіше, до берега озера, — може вдасться заховатися у воді. Казик не знав, чи вміють шакали плавати, але все ж сподівався: а раптом ні? Адже до станції бігти ще кілометр чи два — обов’язково наздоженуть.
Казик кинувся у найгустіші кущі, не думаючи про небезпеку звідти, але й це не допомогло: для шакалів ліани і гілки кущів були як трава.
Попереду вивищувався крутий пагорб. Казик з останніх сил кинувся до каміння і виліз нагору. Шакали, всі троє, оточили його сховище.
Казик дихав глибоко і часто — він підупав на силі за останні дні. Біля селища він би зміг втекти, але тут не втечеш...
Перший шакал почав лізти догори, відкидаючи кігтями каміння. Він піднімався повільно і впевнено. Шакали все роблять повільно і впевнено.
Коли морда шакала була вже біля ніг Казика, він ударив звіра ножем в горло. Горло — найбільш слабке місце у шакала. Але ніж натрапив на кістку. Шакал відскочив, ніби не чекав удару, але відразу поліз знову. Казик ударив знову, тепер вдало, перш ніж йому довелося зістрибнути з пагорба і втікати знову, бо інші шакали теж полізли до нього.
Тепер у Казика залишилося два ворога. А він був ще живий, ані подряпини.
Казик продовжував бігти вперед, і шакали знову наздогнали його біля великого м’якого блакитного дерева. Він вистрибнув на стовбур, але послизнувся, бо його вхопила за руку пекуча ліана-хижак.
У цю мить зуби першого шакала смикнули шкіру на плечі. Було дуже боляче.
Казик озирнувся і почав бити шакала ножем, ховаючись за стовбур, який вигинався, і шакалові вдалося ще раз вкусити Казика. Казик зрозумів, хоча від болю і розпачу думалося погано, йому не встояти, треба бігти, треба рятуватися.
І він побіг, виляючи між стовбурами...
І раптом вибіг на галявину.
На галявині спокійно, гордо і впевнено стояли справжні земні куполи — блискучі, сріблясті та непереможні.