Селище
Шрифт:
І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.
З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.
Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.
Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже
— Я вас уб’ю! — повторював він. — Я вас усіх переб’ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...
Станція була порожня. І не відкликалася.
У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки, — повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.
— Отак тобі! — закричав він.
І раптом він згадав про Мар’янку. Мар’яна в лісі. Одна.
На неї теж можуть напасти.
Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.
Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.
Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.
Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутний ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.
У Павлиша був час на роздуми.
Раптом він згадав, перебираючи в пам’яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.
Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.
Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з’явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш, — це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...
— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.
— Що це?
— Здається, повітряна куля.
— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.
“Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців”.
— Саллі!
— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?
— Невже ти не бачиш?
— Рука. Звідки?
— Вони були на складі. Пам’ятаєш?
— Мені здається, що це рука мавпи.
— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.
— Тоді все зрозуміло, — здогадалася Саллі. — Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.
— А повітряна куля?
— Повітряна куля — це досить довільне припущення.
Дік нічого не сказав Мар’яні. Він знайшов її в лісі і поволік на ковдрі з плівки до станції, до Казика. Жодних сил не залишилося, але це необхідно було зробити. Він не міг залишити Казика, не міг залишити Мар’яну, він був найстарший, найсильніший серед них, і тому він мусив терпіти.
Мар’яна була тяжка, її лихоманило.
Дік приволік Мар’яну до станції і заніс усередину.
Казик теж лежав на дивані.
Тільки світло у куполі стало тьмянішим, немов догорала свічка. І що дивно — кудись зникли, склалися, згорнулися у рулони два маленькі куполи, а речей під найбільшим поменшало.
Дік поклав Мар’яну на постіль, яку знайшов за перегородкою.
Постіль була вкрита дуже білими простирадлами, але Дікові не було їх шкода.
Він присів на диван біля ніг Казика.
Він сидів так хвилин зо п’ять і нічого не робив, бо зовсім обезсилів та й не знав, що робити.
Ще одна залізна потвора в’їхала в кімнату і почала згортати килим.
Дік, не підводячись, дістав бластер і влупив заряд у потвору.
Та обвуглилася і завмерла.
— Якщо хто-небудь зайде... — сказав Дік. — Тільки суньтеся!
Він сидів на дивані, поруч з мертвим Казиком і помираючою
Мар’яною, і нічого не міг зробити, і тільки клявся собі, що присвятить все своє життя, скільки б його не залишилося, щоб відомстити цим землянам, які вбили Казика і втекли, щоби померла і Мар’яна.
Він знайде їх, він знайде їх, куди б вони не заховалися, щоби вбити, як смердючих шакалів.
***
— Славку, — сказала Саллі, — дивися.
Вона схилилася над Клавдією. Клавдія глибоко зітхнула. Прилади на медичному пульті показували, що пульс трохи пришвидшився, дихання стало глибшим. Вона приходила до тями.
Йшла друга година польоту.
Павлиш увів стимулятор серцевої діяльності. Судячи з показів приладів, стан Клавдії був майже нормальний. Павлиш ще раз переглянув аналіз крові. Там були сліди токсичного впливу. Які — важко визначити у польових умовах. Потрібна справжня лабораторія.