Селище

Буличов Кір

Павлиш відстебнув від скафандра плоский матовий прилад, якого раніше Саллі не бачила.

— Я взяв з собою біошукач, — сказав він. — Ми оглянемо долину.

Він чомусь не сумнівався, що Саллі охоче його супроводжуватиме.

— А... наказ? — Саллі хотіла сказати “вибух”, але язик не повернувся.

— А ти як думаєш?

— Думаю, що нам не слід поспішати, — сказала вона.

— Ніякого дідька я не буду підривати! — сказав Павлиш, насупившись, наче хлопчисько, який нікому не віддасть упійманого

жука.

Саллі відразу уявила, яким він був славним хлопчиком. І мимоволі усміхнулася.

Палиш здивувався:

— Що?

— Я так... Ти розумієш, що Клавдія, хоча би з поваги до себе, обов’язково доповість про невиконання наказу.

— Я і їй не дам підірвати, — сказав Павлиш.

— Я не про те. Вона закриє для тебе космос.

— Знаю, знаю!

Павлиш різко піднявся. Прилад виблискував у руці.

— Ти не відповів. Ти готовий відмовитися від космосу?

— Саллі, люба, не кажи дурниць. Питання не у відмові чи згоді. Що би ти зробила?

— Я питаю у тебе, а ти відповідаєш запитанням.

— Ось контейнер. Дій.

— Я б зробила те саме, що й ти.

— Тоді ми разом не полетимо. Решту днів проведемо на Землі. Нічого страшного.

— Ти дурень, а я тебе кохаю, — сказала Саллі.

Павлиш спустився трапом, який вони привезли з собою. Сніг довкола корабля вони витоптали, але вітер швидко замітав сліди.

— Закрий шолом! — крикнув Павлиш знизу. — Застудишся.

Саллі зістрибнула. З трьох метрів вона упала у примерзлий сніг

так, що провалилася майже по пояс. Довелося її витягувати.

їй було весело. Тому що все було зрозуміло. Це було вирішення питання.

— Якщо вони йшли, — сказав Павлиш, тримаючи прилад у руці, — якщо вони залишили корабель, а я в цьому майже впевнений, вони повинні були вибратися з гір. Зійти в долину, до лісу. Взимку це завдання смертельне. Але в них іншого виходу не було. Якщо я правий, то ми знайдемо когось з них. Під снігом.

Веселість Саллі зникла.

— Не треба, — сказала вона.

Але Павлиш вже проводив довкола себе біошукачем, уважно дивлячись на стрілку. Він ніби не чув її.

— Потім, — сказала Саллі. — Не сьогодні. Залиши їх.

— Ти не зрозуміла, — сказав Павлиш. — Мені важливо дізнатися, у який бік вони пішли.

— Для чого?

Павлиш помітив, як смикнулася стрілка, і повільно пішов по твердому снігу у той бік.

Саллі йшла поруч.

— Тому що вони могли вийти звідси.

— Це смішно. Так не могло бути.

— Саллі, люба, ти накладаєш на інших людей власні відчуття. Тобі ця планета здається смертельною. Ти впевнена, що тут не можна прожити ані хвилини без скафандра. Ти думаєш так, оскільки живеш у комфортному помешканні, дихаєш стерилізованим повітрям, п’єш дистильовану воду. Але уяви собі, що у тебе немає виходу. Чи смерть, чи пристосування.

— Тоді краще смерть, — сказала Саллі впевнено.

— Смерть ніколи не краще.

Стрілка смикнулася. І пішла вліво.

— Це як дитяча гра, — сказала раптом Саллі. — Холодно, тепло, ще тепліше...

— У нього невеликий радіус дії, — відповів Павлиш. — Це зроблено для того, щоб не змазувати картину при багатьох об’єктах. Ти знаєш, — біошукач придумали альпіністи, рятувальні бригади. Спочатку з його допомогою шукали тих, кого завалило сніговою лавиною... Тут!

Павлиш зупинився перед невеликим горбком.

— Потримай. — Він передав біошукач Саллі, а сам почав рукавицями розгрібати сніг.

Саллі змушувала себе дивитися на руки Павлиша, але потім відвернулася. Вона не хотіла бачити того, що повинна була зараз побачити.

— Дивно, — сказав Павлиш.

Голос його був тільки здивований, не більше. Саллі подивилася.

Під снігом вони побачили жовтувату білу шерсть. Це була могила якоїсь великої тварини, схожої на білого ведмедя.

— Коли повернемося наступного разу, — сказав Павлиш, — ми відкопаємо його повністю.

— Навіщо?

— Є дві основні причини, мій ангеле, — сказав Павлиш. — Перша — цей звір невідомий науці. Друга — мені важливо дізнатися, чому він загинув. Але знадобиться лопата.

Все більш широкими колами вони обходили довкола корабля, віддаляючись від нього. Саллі втомилася, сніг дедалі частіше провалювався під ними. Вітер піддував усе сильніше і заважав йти. Він здирав поверхневий шар снігу, і деколи важко було що-небудь побачити за три кроки попереду.

За дві години пошуків вони нічого не знайшли.

Нарешті Павлиш зупинився. Подивився на Саллі і запитав:

— Втомилася?

— Так.

— Вибач, я захопився. — Він винувато посміхнувся.

— Я не серджуся.

— Полетіли на станцію. Після обіду я повернуся сюди і продовжу пошуки.

— Чому ти впевнений, що хтось міг залишитися живий?

— На кораблі немає жодного трупа, окрім захованих в анабіозному відсіку.

— Але навіть якщо вони пішли, то загинули в горах...

— А коли дійшли до лісу?

— Ти ж добре знаєш, що таке ліс на цій планеті.

— Знаю. Але хтось побував на кораблі зовсім недавно. Пам’ятаєш розгром на складі харчів?

— То були не люди.

— Не люди піднялися до люка, відчинили його, пройшли коридорами до складу, а коли йшли назад, зачинили люк за собою?

— Це твоє припущення.

— Досить вагоме, щоби покинути заради нього усі справи і шукати!

Вони підійшли до катера.

— Клавдія, напевно, божеволіє. Ми її забули.

— Нічого страшного, — вперто сказав Павлиш.

Саллі викликала станцію. Клавдія не відповідала.