Серафима

Ульяненко Олесь

7

Рівно за тиждень роздовбаний буксир підвалив до запасного причалу. Начальник берегової охорони дивиться на підгнилі сваї, обплутані зеленими гадюками водоростей, позіхає, потім береться за бутерброда. Він їсть знехочу, як людина, давно пересичена сімейним життям, клопотами і таким іншим. Але саме цього дня його погляд зацікавлено зависає двома кулями – тупими і сірими, наповненими самогоном, вкритими тріщинами жилок від жіночої лайки й дитячих криків. Саме туди дивиться він – на вилизані хвилями, дощем і підошвами ніг дошки причалу, по яких він іде, хилитаючись на довгих ногах. Закурює на ходу. Хапає рацію, у той час як цигарка гуляє з одного кутка рота в інший. Хвиля набігла і вдарила, замочивши його спину, а він так стояв і пускав у себе над головою дим. Потім начальник витягнув з кобури пістолет.

І вони також сиділи під

п’ятим причалом. Курили, і дивилися, і вже знали давно, здавалося, все життя дівчата знали, як звуть цього чоловіка в чорних джинсах в обтяжку і потертій шкіряній куртці, який щойно зійшов з буксира. Настя розправила плечі і виставила груди. Серафима хотіла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неї були маленькими – так собі, два прищики. Зате у неї – велетенські сірі очі з зеленою радужкою. Ось. А чоловік зняв куртку, закурив, перекинув кілька разів папіросу в роті, підморгнув дівчатам, уміло схаркнув у бік міліціонера і подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах міста. Дівчата порснули сміхом і перезирнулися. І пішли слідом. Серафима нагнулася, застебнути ремінця на туфлі, а коли підняла голову, то на зупинці Настя вже розмовляла з ним – Костею Перепаденком на прізвисько Атас. Саме це вона пам’ятатиме, змінюючи дні і ночі, роки і події, людей і міста: як вітром відносить руду пилюку, як кричить і кричить в рацію начальник, а море зеленими язиками ліниво налазить і налазить на берег. Вона підійшла до Кості і стала трохи осторонь, стуливши гострі коліна (одне подряпане), і так стояла, не зводячи своїх велетенських сірих очей з Кості. Він глянув раз, а може, і не раз, на неї, підморгнув і далі говорив з Настею. Потім він зупинив таксі, а не сів на трамвайчик, поцілував легко й невимушено в губи Настю і поїхав. Настя підійшла і показала картку – жовту, із засмальцьованими краями.

– Контрамарка, – хрипло сказала вона.

– Теж мені ще, – відповіла Серафима, і дівчата пирснули зі сміху.

Саме тоді, під обломистий гуркіт хвиль, скрипіння свай, шурхотіння піску вона увійшла в печаль. І відчула, як підкошуються ноги і розпечений цвях входить під серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дівчина все намагалася ненароком заглянути за плече, і тільки тремтіла автострада сизим димом, як і її думки. Вона увійшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч від самого народження, і тільки зараз якій треба було проявитися, і причина якась глупа: цибатий, подібний на підлітка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, які порозсідалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковім одязі; потім думки слідом за поглядом перейшли на цицьки Насті, далі проламалося небо: птаха випурхнула з кущів, ударила крилами, потім віддалений крик, гудок пароплава, і Серафима зрозуміла, чого хоче і що їй саме зараз треба. Вона усміхнулася і заглянула в очі Насті. І Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.

8

Він повів їх до бібліотеки. Дорогою дівчата хихотіли, смикали одна одну за спідниці, а він ішов, трохи сутулий, «на півзігнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило, а він не знімав своєї шкірянки. Він ішов, і весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневі тіні ворушилися у них під ногами, і весь світ сходився для Серафими на його спині, на короткій зачісці з жорстким, як дріт, волоссям. Перед цим вони сиділи в барі. І ось що було, цього звісно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасові мацати цицьки, а потім вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навіженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрібен був той Атас, не потрібна Настя. Вона мовби ступила вперед і почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районів, і це був реальний відрізок шляху, котрий вона обов’язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в житті – і їй було прикро і щемко, радісно й сумно. Навіть хотілося заплакати, і вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас і Настя, вона лише лизнула язиком губи. І Атас сказав:

– Як зміючка.

– Ага, – відповіла вона і лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от відкрилися усі пори, і саме місто здулося великою жабою. Саме так. І вона нічого вже не хотіла, а втупилася у матню Кості Атаса, з мокрими плямами і помадою Насті. Їй зробилося ані противно, ані приємно. Серафима вирішила: що почалося, те вже ніколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вікно, горіло на столах і склянках. І вона засміялася – довго і протяжно.

Так сміються шльондри – пізніше дізнається вона, – саме так рже життя, противне і неприємне, але його треба пережити, мов допірнути до дна помийні, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

І він налив їй портвейну, перемішавши з горілкою. Вона випила, а потім поклала йому на коліно руку і подивилася прямо у вічі. Атас відкопилив губу, повернув шию, наче звільнюючись від чогось непотрібного, і підсунув руку ближче. І вона усміхнулася, відчуваючи, як Настя робиться зовсім непотрібною. Потрібніші склянки на столиках, інтер’єр, а її мовби й не було ніколи. Небо у вікнах відливало старим сріблом, хмари язиками чіплялися за дерева. Зараз Серафима розуміла, що світ існує виключно для неї; цей світ м’яким пластиліном піддається пучкам її пальців, а решта все відходить, відходить кудись у невідомість, про котру вона нічого не хотіла знати. Лише знала одне: цей чоловік з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз і потім належатиме їй.

– Ходімо, дітки, – сказав він.

Вона усміхнулася – чисто тобі модель з обкладинки, – але нічого не сказала. Говорили її очі, що вона не піде ані потім, ані зараз туди, де туалетна кімната. Вона лише повернула голову: думала про інше. Вона думала про те, що окрім солодкого і мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилі, нічого не відчуває. У низу живота холодно склалася змія – так здалося Серафимі. І тоді вона знала, наче хто прочитав їй історію про неї на вухо чи показав кольорові слайди її життя. Вона знала, чим все це закінчиться. Настя сиділа – руки на колінах, груди ходять під вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

І так вони пішли. Заламалася у Насті нога прямо при дверях, але Костя не підтримав її, ба навіть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтіла мельхіором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Він зупинив таксі. Все відбувалося так швидко, що навіть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, існувало – як ці надокучливі липневі мухи, як ця спека і гуркіт моря, – нарешті відбулося: вони їхали, вони курили ментолові довгі сигарети і скидали попіл у прочинене вікно.

9

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сіро-білим лушпинням. Дощ падав з того боку міста, про сто на золочені бані церков, гостроверхі доми, з соляріями і таким іншим. І попіл з ментолових сигарет, і вітер, що гудів у прочинені вікна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилася на дамбі. Настя вилізла з неї на чотирьох і блювала, відкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба піднімалася вище від поселення – там, де рудники, і там, де стояли ненависні дими. Серафима навіть звідси відчувала ті запахи, що нудотно смоктали під ложечкою. Але вона не хотіла блювати. Досить того з Насті. Костя Атас, підперши плечем ліхтарний стовп, курив і дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у відчаї крила. Водій виставив ліктя у вікно, закурив і собі, вилупившись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що він відчуває, але облишила. Настя піднялася зі своїх чотирьох і підійшла до Кості. Потягнулася до нього, грайнувши вилицями, витягнувши дудкою губи. Костя відкинув недопалок і, ледь глянувши на неї, відважив ляпаса. Настя упала на спину і так лежала, ревучи, а він потягнувся за новою сигаретою, закурив і далі стояв, вирячившись на чайок і сіру воду. Нарешті сказав:

– Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя піднялася і сіла, спідниця задерлася, і було видно її червоні труси. Настя захникала і сказала:

– Хочеш, я в тебе пососу?!

– Суко, залазь у машину, – сказав він і ухопив її за патли.

Серафима повела головою, вітер рвонув зачіску, скинув пасмо на око, чітко окреслилась вилиця.

– Облиш її, – сказала дівчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку і вилаявся, але нічого далі не робив, лише відвернув голову і дивився через плече на піну моря. Водій увімкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. І саме від цього занудило Серафиму. Вона підвелася, поправила свою шотландку і на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увібрала важкого повітря в груди, не зблювала. Вона стояла і дивилася, як січуться і рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчіркою, дощ одійшов, і їй хотілося зникнути, щоб нічого не бачити. Але вона лизнула губи і так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, підняла голову і сказала: