Серафима
Шрифт:
Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич
– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.
7
Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.
8
Саме у середині місяця листопада – з тріщинами безкінечного дощу в шоколадному просторі між будинками, верхівки котрих запалені згори, ліхтарями від місцевого Біґ-Бена – Серафима встала і сказала собі: «Це не моє!». Хоча насправді все, можливо, було зовсім по-іншому – набагато простіше й страшніше. Вона в якусь мить побачила себе зі спини. Її тінь пройшлася кімнатою, зупинилася біля журнального столика і пальцем показала на стосик паперів. І Серафима зрозуміла. Але вона й далі дивиться так, начебто це вона – і ні. Нарешті те, що ходило і вказувало пальцем, обернулося, і в неї потекло холодним потом по спині. Від свого крику чи просто, коли влетіла Мілка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими ніздрями запахи, ловлячи у вушні раковини звуки. І Мілка щось зрозуміла і виматюкалася. Мілка блиснула маленькими очиськами – там пропала навіть злість, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зібрано все про отрути, наркотичні трави і таке інше. Серафима сиділа й дивилася, намагаючись згадати, коли і як вона витягнула ці журнали. Вона ховала їх із насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала і вивчала потайки.
– І не думай, – сказала Мілка, і скалки її очей зблиснули у напівтемряві.
Серафима кивнула головою. І сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязі, порвав простір між Мілкою і тим неіснуючим, тим невидимим, у яке вона не вірила й ніколи не повірить. Вона в це не повірить з упертістю дитини, з віком перелитою в металеву затятість, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невідоме висить гранітними небоскидами великого міста, проритого каналами чужих життів. І все це залежатиме саме від неї. Мілка відсахнулася, мовби вчувши сухий тріск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вічка квартир.
– Ще подивимося.
9
І для Реуса, і для його помічника Нестеренка, і для Серафими усе вирішилося наприкінці листопада. Саме так… Фікса десь пропадав. Його вологі очі – сливові, добрі, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дівчат. Він блискав своєю коронкою, розчинявся у ночі, в’язкій і непривітній – Мілка саме так сприймала ніч. Вона лежала на тапчані, смолила міцний «Капітан Блек» і розмірковувала вголос про те, чи була у нього, у Фікси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухає, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема її цікавить, ну, принаймні як цікавить та чи інша тривіальна річ. Серафимі чистило мізки бажання – пересвідчитися в доцільності цього слова «любов» і користі
Під Святвечір Мілка заманила на пустир циганчука, огріла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином і підпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фіксу. І напевне не так Фіксу, як Серафиму. Та в усякому разі ніхто точно не знав, що і як відбувалося на пустирищі під велетенськими купами будівельного сміття, день при дні перекладаючи важкі течки карної справи. Пізніше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слідчий, дамочка з арійським гостроносим профілем і совиними синіми очима, сказала:
– У мене просто гівно кипіло, і я сцяла кип’ятком від кайфу!
10
Реус ніколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбіччі: з кожним роком у нього зростала впевненість, що своє він таки в цьому світі надолужить. І тоді, коли пов’язали Фіксу, якраз на Святвечір (з блискучими подарунками в руках він ішов і дивився на комети ліхтарів – під коксом, п’яний), для нього нічого не змінилося. У трупарні лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фіксу за відсутності складу злочину випустили. І він повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тільки що тверезіший і наляканий. Фікса цикнув на Мілку і велів їй сидіти на кухні. Потім жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимі на стільця біля себе і сказав:
– Сьогодні ти візьмеш свої блядські журнали і переберешся в інше місце. Зрозуміла, дєточка?
У нього переляканий собачий погляд, і Серафима читала у цьому погляді: я тебе не виганяю, ти піді мною живеш і дихаєш, але злодія і вбивцю важче піймати, ніж простого п’яницю на вулиці – фарт-бо не вічний.
І Реус від того дня став стриміти біля залитого бурштином світла і сонця вікна.
11
Двірник, який чомусь прибирав під сірими бетонними сваями мосту, бачив жінку у вишуканій сукні. Жінка завжди з’являлася, наче нізвідкіля. У малиновій сукні, не закороткій і не задовгій, із зібраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж річки. Річка ж звідси, з-під мосту, видавалася зеленою, а під вечір грала малиновим кольором. Обличчя у неї задумливе і вродливе – очима долу, а тому двірник завмирав і спостерігав за жінкою так, начебто над водою пливе світло, клубок яскравого світла, готовий спалахнути кульовою блискавкою і спопелити його, все довкруж, навіть підірвати цей грьобаний міст, що єднав столичні береги.
Минало літо. Для Серафими кращої пори не було. У січні місяці, підкоряючись неясному пориву, що наростав дедалі більше, наче гудіння далекого поїзда, вона пішла у ванну, взяла металевого прута й загнала собі між ноги. Вона знепритомніла, а коли отямилася в калюжі липкої крові, то зрозуміла, що дитини вже нема і навряд чи колись у неї будуть іще діти. Фіксу на той час застрелили, тому Мілка лишалася на її совісті, і вона потім з насолодою згадувала той час. Серафима з вікна дачі дивилася на річку, коли ту мовби заливало оловом, на двірника, що, забачивши її, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловіка, котрий стовбичив біля вікон, і її розбирав сміх. Вона розуміла, що життя повернулося до неї обличчям. Її цікавили трави, але саму цікавість практичний розум Серафими не приймав.
Коли збирала зілля, готувала, заливала готову отруту в темні кольорові слоїки, весь час збуджувалася. Вона до кінця роботи не могла притлумити в собі відчуття – з іскристими флюїдами смерті. Серафима не знаходила чоловіка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго після своєї праці мастурбувала. Але й це не задовольняло її. Тому вона ходила уздовж ріки, наче шукаючи відповіді своїм почуттям. І потрібне прийшло, вихід знайшовся: несподівано лють, яскрава, як вибух, розляглась від голови, ударила в живіт, підняла високо її груди. Серафима відчула, як тіло наповнюється силою, і подивилася на місто, скрипнула зубами. І цього разу зрозуміла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кілька років тому.