Сестра Керрі
Шрифт:
Герствуд підозрював щось подібне у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень. Між ними панувала злагода, і до певної міри він був вдоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її – для цього не було жодних причин. Вона й досі пишалася своїм чоловіком, тим більше, що повсякчас дбала про репутацію своєї сім’ї. В душі вона була вдоволена, що значна частина чоловікового майна була записана на неї: Герствуд зробив це ще тоді, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав думати, що в її сімейному житті стануться якісь зміни на гірше. Проте неясні тіні подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю неприємну обставину. Через це вона завжди проявляла упертість, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її невдоволення може призвести бозна до чого.
Сталося так, що того вечора, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі театру Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з чікагзьких оптових мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо за звичкою тримався в глибині ложі. Тільки часом, коли нахилявся вперед, його можна було б побачити, та й то тільки з перших шести рядів партера. Він завжди намагався у театрі лишатись по можливості непоміченим, бо так було для нього зручніше.
Герствуда завжди турбувало, що його вчинки неправильно витлумачать, що про нього піде поговір, і він сторожко оглядався навсібіч, зважуючи кожен крок і кожен порух.
Вранці, за сніданком, син сказав йому:
– Я тебе бачив, батьку, учора ввечері.
– Ти теж був у Мак-Вікера? – неуважно спитав Герствуд.
– Так, – промовив Джордж-молодший.
– Із ким?
– Із міс Кармайкл.
Дружина поглянула на чоловіка запитливо, але його обличчя нічого їй не сказало. Можливо, він тільки випадково завітав до театру, та й квит.
– Як спектакль? – спитала вона.
– Непоганий, – відповів Герствуд. – Правда, п’єса стара – «Ріп Ван-Вінкл».
– З ким же ти був? – спитала дружина удавано байдужкувато.
– З Чарлі Друе і його дружиною. Це приїжджі, друзі Моя.
В усьому цьому не було нічого осудливого. Дружина розуміла, що службові інтереси чоловіка змушують його інколи бувати в товаристві і без неї. Але останнім часом він уже кілька разів, посилаючись на службові обов’язки, відмовлявся піти з нею кудись увечері. Так було й минулого разу.
– Мені здавалось, ти наче казав, що будеш зайнятий, – обережно зауважила вона.
– Я й був зайнятий! – роздратовано вигукнув він. – Довелося вирватись і піти, а потім стирчати до другої ночі.
На цьому розмова й скінчилась, на цей раз лишивши однак після себе неприємний осад. Вона відчула: чоловік почав ставитись до бажань дружини особливо неуважно. Уже кілька років як його почуття до неї поступово згасало, і він нудився в її товаристві. А тепер, коли над його обрієм сходила нова зоря, старе світило остаточно зблякло. Він радий був би зовсім забути про минуле, і будь-яке нагадування його дратувало.
Вона ж, навпаки, не схильна була ні до яких послаблень щодо виконання чоловіком усього, що належало за шлюбною угодою, – дарма що це вже давно стало пустою формальністю.
– Сьогодні ми збираємось у гості, – сказала вона якось. – Я б хотіла, щоби ти пішов із нами. Ми йдемо до Кінслі, там буде містер Філліпс із дружиною. Вони спинилися в готелі «Тремонт», і ми обіцяли їм показати місто.
Після вівторка, він не міг відмовитись, хоч Філліпси й були йому надто нецікаві своїм пихатим гонором і неуцтвом. Він неохоче погодився і вийшов з дому в кепському настрої.
«Треба покласти цьому край! – обурено міркував він. – Я не збираюсь морочитися з якимись приїжджими, коли в мене повно роботи».
Через якийсь час місіс Герствуд знову оголосила, що хоче в його товаристві відвідати денну виставу в театрі.
– Люба, – відповів він стримано, – у мене нема часу. Я надто зайнятий.
– Для інших у тебе знаходиться час! – докинула вона роздратовано.
– Нічого подібного! – обурився він. – Я просто не можу нехтувати діловими знайомствами, от і все!
– Ну гаразд! Добре! – вигукнула вона і міцно стиснула вуста.
Взаємне роздратування посилилось.
У той же час цікавість Герствуда до Керрі, цієї колишньої фабричної робітниці, зростала, можна сказати, майже прямо пропорціонально. А ця юна особа продовжувала розвиватись під впливом свого оточення і уроків, які одержувала від нової приятельки. У неї були всі задатки, щоб вибороти собі те, чого вона прагнула, – кращого становища в житті. Блиск розкошів, що вабив її повсякчас, не давав спокою. Не можна сказати, щоб її обізнаність із життям надто збільшилась, зате бажання поступово пробуджувались і множились. Нескінченні теревені місіс Гейл про багатство, про становище в світі навчали її розбиратися в різних межах заможності.
Місіс Гейл любила кататися в гарну погоду надвечір, щоб помилуватися недоступними для неї особняками і газонами навколо. На Північній стороні в той час виросло чимало таких, що простяглися вздовж нинішньої Північної набережної. Стіни зі штучного граніту, яка нині одягає береги озера, тоді ще не існувало, але вже була прокладена чудова дорога. Зелені газони поміж будинками тішили зір, як і самі будинки, зовсім нові, розкішні. Минула зима і настали перші погідні весняні дні. Місіс Гейл найняла екіпаж і запросила Керрі покататись. Вони проїхали спершу Лінкольн-парком, тоді в напрямі до Івенстона. Повернули назад о четвертій годині і десь близько п’ятої досягли північного кінця набережної. О цій порі року дні ще порівняно короткі, і величезне місто вже почали огортати сутінки. Ліхтарі спалахували, розливаючи м’яке світло, що здавалося рідким і прозорим. Повітря пестило невимовною ніжною свіжістю, що збуджувало і тіло і душу. Керрі відчувала красу цієї днини. В її душі визрівали нові яскраві пориви. Екіпаж мчав гладенькою бруківкою. Час від часу вони зустрічали інші екіпажі. Керрі бачила, як один з них зупинився, лакей зіскочив і розчинив дверцята перед джентльменом. Той, вочевидь, неквапно повертався з вечірньої прогулянки. За газонами, що ледве починали зеленіти, м’яко сяяли лампи, ледь освітлюючи розкішні помешкання. Впадали в око там крісло, там стіл, чи затишно оздоблений куточок. І все це вабило з нездоланною силою. Ніби з дитячих спогадів зринали омріяні колись казкові палаци й королівські замки. Керрі здавалося, що за цими розкішними, оздобленими різьбою під’їздами, за дверима з кольоровим, блискучим склом, за світлом кришталевих гранчастих і круглих ліхтарів не може бути ні турбот, ні нездійсненних бажань. Вона не сумнівалася: щастя має бути саме там. Якби тільки вона могла пройтися цією широкою алеєю. Зайти в цей розкішний під’їзд, який навіть ні з чим порівняти, ввійти граціозно, як оті багаті, – о, як швидко зник би її смуток і водномить ущух біль в душі! Вона все вдивлялась, захоплювалась і мріяла, віддаючись тоскному бажанню. А неспокійний, солодкий голос спокуси нашіптував їй щось.
– Отакий дім би мати… – промовила місіс Гейл мрійливо. – Як було б чудово…
– А кажуть, ніби на світі немає щасливих людей, – озвалась Керрі.
Вона стільки чула лицемірних міркувань про лисицю й недозрілий виноград!
– А проте я помічаю, що люди в отих розкішних особняках якось миряться зі своїм «нещасливим» становищем! – іронічно зауважила місіс Гейл.
Повернувшись до свого помешкання, Керрі була прикро вражена їх скромністю в порівнянні зі щойно баченим. Вона добре розуміла: це лише три невеличкі, більш-менш пристойно вмебльовані наймані кімнатки. Вона тепер порівнювала їх не з тим, що мала колись, а з тим, що недавно споглядала. Під’їзди пишних особняків усе ще сяяли перед її очима, звук коліс розкішних екіпажів ще бринів у вухах. Хто такий, зрештою, Друе? А вона, що таке вона?