Сестра Керрі
Шрифт:
Друе винайняв для них три мебльовані кімнати на Західній стороні, на Огден-сквері, якраз напроти Юніон-парку. Цей чудовий куточок Чикаго відзначався уже тоді свіжим повітрям і зеленим килимом газонів. Загальний краєвид тішив око. Вікна вітальні виходили в парк, на галявину, вже пожовклу і суху, де в кущах заховалось маленьке озерце. Над голим віттям дерев, що гнулися під зимовим вітром, височів шпиль конгрегаціональної церкви, а вдалині виднілися дзвіниці ще кількох.
Кімнати були обставлені з комфортом. Підлогу вітальні вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних і лимонних відтінків. Жардиньєрки були з пишними, екзотичними квітами. Простінок між вікнами займало велике трюмо. В одному
У спальні, що містилась напроти, стояв комод, який Друе купив для Керрі. У гардеробній шафі висіло чимало гарного вбрання – стільки у Керрі не було ніколи в житті! І все дуже їй личило. Третя кімната могла слугувати кухнею. На прохання Друе там обладнали невелику переносну газову плиту, щоби можна було готувати легкі сніданки з устрицями і всякі його улюблені закуски. Певна річ, була й ванна. Квартира була затишна, з газовим освітленням, із калориферним опаленням, із невеличким каміном, обкладеним азбестом, – дуже приємне вдосконалення, що тоді тільки починало входити в моду. Завдяки дбайливості Керрі і властивій їй любові до порядку, це кубелечко було дуже затишне й привабливе.
Вона жила, дуже мило влаштувавшись, не знаючи тих турбот, які раніше так гнітили її. Але постали турботи зовсім іншого, морального порядку. Взагалі всі умови її існування так змінилися, що то вже ніби була й не вона, а інша істота. Зазираючи в дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж раніше. Зазираючи в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним і з її власних поглядів, і з чужих, вона також бачила нову Керрі. І ця нова Керрі її тривожила. І вона застрягла в нерішучості між двома цими образами, не знаючи, якому віддати перевагу.
– Ти справжня красуня! – захопливо вигукував Друе.
Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося вдоволення.
– Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш, – додавав він.
– Ах, я нічого не знаю, – відповідала вона. Але була в захопленні, що він про неї такої думки. І вагалась: чи вірити, чи ні, але вірила, тим більше, що в душі з цим погоджувалась.
Та її власне сумління, не зацікавлене в лестощах, як у Друе, говорило зовсім інше. І тоді вона сперечалась, захищалась, благала. Але врешті це не був непохибний і мудрий порадник. То було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало її колишнє оточення, звички Керрі і узвичаєні погляди. Коли вірити йому, людський поговір – то не голос Бога.
«Ех ти, невдахо!» – говорив цей голос.
«Чому?» – питалася вона.
«Подивись-но на людей навкруги, – нашіптував цей голос. – Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти зголосилась! Подивись на чесних дівчат; вони відсахнулися б від тебе і тобі подібних, дізнавшись про твою слабкість! Ти ж навіть не намагалася боронитись перед спокусами».
У ті години, коли Керрі лишалася вдома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо в’їдливо. Це траплялось нечасто, коли ніщо інше не займало її уваги, коли приємний бік її існування виступав не так помітно і Друе не було поряд. Спочатку цей голос промовляв досить виразно, хоч і не надто переконливо. І в неї завжди була готова відповідь: загроза зими, її самотність, її надії, страх, що наганяв на неї тужливий вітер. За неї відповідав голос злиднів.
Коли минають ясні літні дні, місто одразу вдягається в темний сірий плащ, який не скидає всю довгу зиму. Нескінченні ряди будинків здаються сірими під похмурим небом. Самотні оголені дерева і курява та жмути паперу, що їх жене вітер, ще підсилюють непривітну безбарвність. Холодні пориви вітру гасають вузькими довгими вулицями, породжують журливі думки. Не лише поети, художники чи загалом ті, хто пишаються своєю вищістю і приписують собі чутливу витонченість, але й собаки, а також і звичайні люди відчувають це. Усі люди мають не меншу здатність відчувати те саме, що й поети, хоч і не вміють так добре висловлювати свої почуття. Горобець, що настовбурчився на електричному дроті, кіт, що принишк у підворітті, вантажний кінь, що тягне важку поклажу, – усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому живому. І якби не існували всілякі видовища і розваги, якби у гонитві за прибутками ще й комерсанти не виставляли напоказ свої товари. Якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і не наповнював їх жвавий натовп споживачів усіх отих благ, – ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає серце, якими безнадійними здаються дні, коли бракує світла і тепла! Ми й не уявляємо, наскільки залежимо від усього цього. По суті, ми – ті ж самі комахи, породжені теплом і неспроможні існувати без нього.
У такі тоскні сірі дні таємний голос знову прорізався з глибин, але звучав все слабкіше й слабкіше.
Думки Керрі не були уповні зайняті цими внутрішніми переживаннями. Вона не належала до людей замкнутих. Її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає усвідомити певну істину. Не бачачи виходу з лабіринту непослідовностей, куди завела її думка, вона просто припиняла думати над такими складними питаннями.
Друе поводився зразково як для такої людини. Він не скупився на витрати, всіляко прагнув розважати Керрі. А коли виїжджав у справах, то брав її з собою. Часом вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись неподалік. Але найчастіше він бував з нею решту часу.
– Знаєш, Керрі, – звернувся він до неї якось уранці, невдовзі після того, як вони цілком облаштувалися на Огден-сквеpi. – Я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.
– А хто він такий? – стурбовано спитала Керрі.
– О, це чудова людина! Він – управляючий у Фіцджералда і Моя.
– А що воно таке?
– Це найкращий бар у місті, дуже вишуканий.
Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї? Як їй триматися з ним?
– Не турбуйся, – сказав Друе, вгадуючи, що її бентежить. – Він нічого не питатиме. Ти для нього тепер місіс Друе.
У тому, як він це сказав, Керрі відчула щось дошкульне. На жаль, Друе не відзначався делікатністю.
– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрістю згадуючи його неодноразові обіцянки.
– Одружимось! – запевнив він. – Дай лише владнати певну справу.
Він торочив про неіснуюче нерухоме майно, яке буцімто забирало в нього купу часу і тому позбавляло його свободи дій в особистому житті.
– Ось у січні повернуся з Денвера, і тоді уладнаємо все.
Керрі сприймала ці обіцянки, як можливість надіятися, як бальзам для свого сумління. Якщо це станеться – все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.
Але Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч ще й невиразно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Сильне почуття до нього було б для неї справді лихом. Вона весь час мучилася б у тривозі, що він не досить міцно її любить, перестає нею цікавитись, або покине її, і вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а тоді почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої думки про нього і чого їй, власне, хочеться.