Сестра Керрі
Шрифт:
Вона надовго затрималася також і в ювелірному відділі. Розглядала сережки, браслети, персні, ланцюжки… Чого б тільки вона не віддала, щоб мати все це! А як чарівно вона виглядала б у таких прикрасах!
Та головною метою були все-таки жакети. Керрі одразу помітила один – не схожий на інші, кофейного кольору, з великими перламутровими ґудзиками – крик моди тієї осені. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нічого ще кращого там немає. Проходячи поміж скляними шафами й полицями, де були виставлені зразки, вона із задоволенням переконалась, що вибрала найкращу річ. І весь час вагалася: може таки купити цю річ? Вона так милує око… Але згадала про справжній стан речей. Полудень катастрофічно наближався, а вона так ні на що й не зважилась! Ні, треба йти і повернути гроші!
Друе стояв на розі, чекаючи її.
– Добрий день, Керрі… А де ж жакет і… – він спантеличено глянув на її ноги – …і черевики?
Керрі збиралася розсудливо пояснити своє рішення, але це запитання все сплутало.
– Я прийшла сказати, що… не можу взяти ці гроші…
– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разі ходімо зі мною. Завітаємо зараз до «Партріджа».
Керрі пішла як заведена. В одну мить розлетілися й щезли всі сумніви й гризоти. Вона ніяк не могла пригадати найбільш вагомих доказів, які мала викласти, та обставин, які збиралась пояснити.
– Ви вже снідали? Мабуть, ні. Давайте зайдемо он туди, – і Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стріт, неподалік Стейт-стріт.
– Я нізащо не повинна брати у вас гроші… – тихо сказала Керрі, коли вони розташувалися в затишному куточку і Друе замовив снідання. – Я не можу вдягти такі речі там. Родичі… не зрозуміють, звідки я їх узяла.
– То що ж ви думаєте робити? – заглянув Друе їй в очі. – Обходитися без необхідного?
– Мабуть, поїду додому… – сказала вона сумно.
– Оце вже годі! – промовив він рішуче. – Ви просто надто сушили мізки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити ці речі там? То чом вам не найняти мебльовану кімнату, скажімо, на тиждень. І не залишити там ці речі?
Керрі похитала головою. Вона, як усі жінки, опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він будь-що мав розвіяти її сумніви і прокласти шлях для інших думок.
– Навіщо вам додому? – спитав він.
– Але ж я не можу знайти тут ніякої роботи!
– Родичі, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався він.
– Вони не можуть, – пояснила Керрі.
– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!
Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіже повітря. Здавалось, Друе на все дивився щиро і зичливо, як вона, і він був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений і такий милий. Справжній друг…
– Ну що ви там робитимете, в Колумбія-Сіті? – продовжував він, і це запитання викликало в її уяві картини нудного існування, яке вона полишила. – Там же нічогісінько немає цікавого. Чикаго – ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кімнату, одягтися належно, а згодом і робота знайдеться!
Керрі дивилась у вікно на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто… Чудово, коли є гроші… Розкішний екіпаж із парою гнідих рисаків промчав вулицею, в глибині, на фоні дорогої оббивки, сиділа молода дама.
– Що вас там дома чекає? – допитувався Друе.
Це прозвучало щиро, без усякої лихої думки. Він просто подумав: це дівчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!
Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: як їй вчинити? Адже родичі сподіваються, що вона на цьому тижні поїде додому.
А Друе знову заговорив про те саме:
– Чому б вам не купити гарненького жакета? Це ж вам потрібно. Гроші я вам позичу, про це не турбуйтесь зовсім. Ви можете винайняти хорошу окрему кімнату. Я вас не скривджу, не бійтесь…
Керрі зрозуміла, куди він хилить, але думки плуталися. Вона тільки почувала, як ніколи виразно, всю безвихідь свого становища.
– Якби ж тільки знайти якусь роботу…
– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – підхопив Друе. – А як поїдете, то вже нічого не вийде. Ваші родичі не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бійтесь. А коли влаштуєтесь як слід, може, щось і проясниться.
Він не спускав очей з її гарненького личка і ставав усе красномовніший. Це чарівне наївне дівча його вабило – в цьому не могло бути й сумніву. В ній почувалась якась невідома таїна, і взагалі вона чимось відрізнялася від звичайних продавщиць, що їх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненькою.
Керрі й справді мала багатшу уяву і розвиненіший смак, ніж навіть у Друе. Вона мала тонку душу, це й породжувало її пригнічений настрій і почуття самотності. Її убоге платтячко було досить чепурне, та й голівку вона схиляла так граціозно…
– Ви гадаєте, я змогла би щось знайти? – спитала вона.
– Авжеж, – сказав він і простягнув руку, щоб налити їй чаю. – Покладайтесь на мене.
Вона звела на нього погляд, і він підбадьорливо усміхнувся.
– Знаєте, що ми зробимо? Зараз же зайдемо – тут недалеко – у магазин «Партрідж», і ви собі там виберете, що захочете. Потім підшукаємо для вас кімнату, і ви там зможете залишити свої речі. А увечері – до театру!
Керрі заперечливо похитала головою.
– Ну, гаразд, повернетесь до своїх – так навіть краще. Вам зовсім не треба зоставатися в готелі. Кімната буде найнята, щоб ви там могли залишити свої нові речі.
До кінця обіду вона все ще вагалась, як їй діяти.
– Люба Керрі, ходімо подивимось на жакети, – запропонував він.
Як тільки вони опинилися в магазині, розкіш модного одягу миттю прикувала увагу Керрі. Після смачних страв, у товаристві життєрадісного Друе запропонований план здавався їй цілком здійсненним. Вона оглянула жакети і вибрала подібний до того, який так сподобався їй у «Ярмарку». Коли вона тримала його в руках, то він здавався їй ще кращим. Продавчиня допомогла їй приміряти – жакет сидів, як на неї пошитий. Обличчя Друе розпромінилося, коли він побачив, як змінилася її постава: вигляд у дівчини став зовсім елегантний.