Сестра Керрі
Шрифт:
У квартирі панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрі сказала, що теж іде спати.
– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мінні. – Тобі ж вставати рано.
Ранок був як завжди. Керрі виглянула зі своєї кімнати, Гансон уже подався на роботу. За сніданком Мінні пробувала розговорити сестру, але та думала про своє, і розмова не в’язалася.
Керрі пішла пішки, як і напередодні. Вона вже усвідомила, що чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, адже вона платитиме сестрі. Усе виглядало досить сумно. Але
На взуттєвій фабриці другий день начебто був не такий виснажливий, як напередодні. Але не було такої кількості нових вражень. При обході головний майстер спинився поруч.
– А ви звідки? – спитав він.
– Я… Мене найняв містер Браун, – схилила голову вона.
– Он воно що, – буркнув майстер і додав: – Дивіться, щоб усе ішло як слід.
Дівчата справили на неї ще гірше враження, ніж напередодні. Начебто були цілком задоволені своєю долею. Але, Господи, які вульгарні! Керрі мала більш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала її вухо. Одягові бракувало чепурності, до якої прагнула Керрі. Особливо неприємно патякала одна з дівчат, істота, озлоблена життям.
Вона кинула своїй сусідці:
– Я не буду це терпіти! Платня копійчана, а спину гнеш допізна. Здохнеш на цій роботі!
З чоловіками дівчата були розв’язні – хоч із молодими, хоч з літніми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж і її вважають такою, як і оці…
– Привіт! – звернувся до неї під час обідньої перерви хлопець із дужими кулаками. – А ви гарненька, нівроку…
Він чекав, що почує звичне: «Одчепись!» Та Керрі мовчки відсахнулась. І від несподіванки він отетерів і подався, зніяковілий.
Удома того вечора вона відчула себе геть самотньою. Туга діймала її. До Гансонів, схоже, ніхто ніколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерігала вулицю, тоді наважилася трохи пройтися. Її некваплива хода і невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловіків. Керрі неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти почав придивлятися, тоді сповільнив ходу і мовив:
– Схоже, вийшли пройтися?
Керрі вражено відскочила і насилу спромоглася відрізати:
– Я вас зовсім не знаю!
– О, це можна поправити! – відповів він люб’язно.
Вона сполохано кинулася геть і прибігла до своїх дверей зовсім захекана. Щось у погляді незнайомця неабияк злякало її.
Збігав тиждень. Керрі почувалася після роботи такою стомленою, що не в змозі була йти пішки. Сіла до конки. Її тендітна постава від цілоденного сидіння боліла і нила. Вона лягла спати навіть раніше за Гансона.
І квітам, і молодим дівчатам пересаджування в новий ґрунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого ґрунту, чистішого повітря. Керрі почувалась би краще, якби все відбувалося поступовіше, перехід був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу і встигнула оглянути місто, яке їй весь час хотілося побачити, було б якось веселіше.
Першого ж дощового ранку Керрі виявила, що забула парасольку. Мінні позичила їй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрі пішла у великий універсальний магазин і купила собі парасольку за долар з чвертю.
– Навіщо ти це зробила? – спитала Мінні.
– Але ж мені треба мати парасольку… – завзято відповіла Керрі.
– Марнотратниця…
Керрі образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирішила вона.
Першої суботи ввечері Керрі віддала свої чотири долари за утримання. Беручи гроші, Мінні відчула докори сумління. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.
Керрі ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала, нарешті відчула злість.
– Піду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.
– Сама? – уточнив Гансон.
– Так, – відповіла Керрі.
– Може, не треба? – вставила Мінні.
– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – відрубала Керрі обурено. Обоє збагнули, що вона невдоволена опікуванням.
– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.
– Хтозна… – відповіла Мінні.
– Але ж вона має розуміти, що дівчині не слід отак тинятись по вулиці самій.
Керрі не наважилась іти далеко. Повернулася і постояла в дверях. Другого дня вони пішли в Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього місця.
У понеділок вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою дуже скромні. Однак дівчата були вдоволені!
Кілька днів підряд дощило, і Керрі їздила конкою. Увечері вона промокла до нитки, ідучи до конки на Ван-Б’юрен-стріт. Увесь вечір вона самотньо сиділа у вітальні, замислено дивлячись у вікно, де вогні відбивались у мокрій бруківці. Керрі знов відчула, що в неї зіпсувався настрій.
У суботу вона віддала Мінні чотири долари із заробленого, сховала свої жалюгідні п’ятдесят центів. Вона вже заприязнилася з кількома дівчатами на фабриці. Ті розказали, що із заробітку у них лишалося на свої витрати більше, ніж у неї. Адже у них були кавалери, – із тих, що їх Керрі ігнорувала після зустрічі з Друе. Вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй геть не подобалися ці грубуваті фабричні хлопці. Зустрічаючись із ними на роботі, вона лише сухо кивала.
А над містом уже повіяло зимою. Вітер хутко гнав темні хмари. Довгі, тонкі смуги диму з високих фабричних димарів тяглись довкола, різкими раптовими поривами знімався вітер на вулицях і перехрестях. Керрі з тривогою думала про зимовий одяг. У неї немає ні теплого жакета, ні шапочки, ні черевиків. З важким серцем почала вона розмову з Мінні.
– Не знаю, що робити… – знічено сказала вона ввечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немає. І шапочка потрібна…
Обличчя Мінні стало заклопотаним.
– Ну що ж, – зітхнула втомлено, – залиш собі частину своїх грошей і купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмінно викличуть ускладнення.
– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуєш. Хоч один або два тижні… – осміліла Керрі.
– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мінні.