Сестра Керрі

Драйзер Теодор

Віллі побіг і незабаром доповів, що містер Браун просить її почекати, він зараз прийде.

Підсобне приміщення, в якому вона опинилась, нічим не виказувало, що це за підприємство, отож Керрі не мала припущень, що за робота тут передбачається.

– То ви хочете дістати якусь роботу? – спитав містер Браун. – А вам уже доводилося працювати на взуттєвій фабриці?

– Ні, сер.

– Як вас звати? – спитав він і додав: – Не певен, чи знайдеться щось для вас. Чи згодні ви працювати за чотири з половиною долари на тиждень?

Знеможена поразками, Керрі подумала, що це не так і мало. Вона раніше сподівалась,

що їй запропонують хоча б шість доларів. Усе ж таки вона погодилась, і він записав її прізвище й адресу.

– Приходьте о восьмій годині ранку у понеділок, – сказав він на прощання. – Я гадаю, що для вас знайдеться якась робота.

Керрі збадьорилася: нарешті знайшла щось, варте уваги. Кров теплою хвилею розлилася по тілу. Нервове напруження спало. Вона вийшла на залюднену вулицю і відчула начебто щось нове. Яким легким кроком посувається натовп! Керрі лише тепер помітила на обличчях посмішки. До вуха долинули уривки розмов, сміх, повітря віяло свіжістю. Робочий день вже скінчився, і людський потік виливався з кожної будівлі. Керрі бачила вдоволені обличчя і прискорила кроки. Адже вдома, у сестри, на неї чекає обід. Вона поспішала і, хоч була неабияк утомлена, вже не відчувала, що ноги болять. Цікаво, що скаже Мінні? Ах, незабаром зима – довга зима в Чикаго – це вогні, натовп, розваги! Це велетенське місто, зрештою, таке чудове! Оця фірма, де Керрі працюватиме, мабуть, непогана. Там такі величезні вікна із дзеркального скла. У неї там усе піде добре. Їй пригадався Друе і все те, що він їй говорив. Життя знову набуло барв – веселих, яскравих. Керрі сіла в конку в чудовому настрої, все ще почуваючи, як тепла кров пульсує в жилах. Вона житиме в Чикаго! – бриніло в її душі. Їй буде значно краще, ніж колись… Вона буде щаслива!

Розділ IV

Марні мрії. Дійсність відповідає насмішками

Упродовж двох наступних днів Керрі із захопленням думала про своє майбутнє.

Нестримна уява несла її у вир розваг і втіх, на які вона мала би право сподіватись, якби змалку була улюбленицею долі. Вона охоче, щедрою рукою розподіляла подумки свої мізерні чотири з половиною долари на тиждень, жваво вирішуючи, на що їх витрачатиме. Перш ніж укластись спати, сідала в крісло-качалку і дивилася у вікно на заклично осяйні вулиці. Отой сподіваний, хоч і скромний заробіток додавав свою частку до всіх радощів і забав, яких тільки може зажадати дівоче серце. «У мене буде веселе життя!» гадала вона.

Сестра нічого не знала про ці нестримні вирування фантазії, сподівання вичерпати всі джерела насолод. Мінні була надто зайнята миттям підлоги на кухні та розподілом вісімдесяти центів, призначених на недільний обід. Керрі повернулася додому, розгарячила своїм першим починанням, готова, попри втому, детально розповісти про події, які привели її до перемоги. Однак сестра тільки посміхнулася, слухаючи цю новину, і спитала: чи не забула вона, що частину заробленого треба витрачати на конку? Таке міркування не спадало Керрі на думку, проте воно не змогло надовго охолодити її запал. Одна сума у неї легко віднімалася від іншої, причому без помітного зменшення. Керрі була щаслива.

Гансон повернувся додому о сьомій у трохи дражливому настрої, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося не так у словах, як у мовчазному походжанні туди

й сюди. Повернувшись додому, він одразу ж узував домашні пантофлі з жовтої повсті замість важких черевиків. Потім старанно вмивався, аж поки обличчя ставало яскраво-червоним і лискучим. Упоравшись, брав вечірню газету і глибоко занурювався у читання.

«Якось неприємно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрі. Як це зазвичай буває, настрій Гансона передався всім – дружина принишкла, ні про що не питаючи, бо відповіді все’дно не дочекалась би.

Проте, почувши новини Керрі, він трохи прояснів.

– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив він і навіть злегка посміхнувся.

– Авжеж! – відгукнулася Керрі. В голосі її бриніла радість.

Він ще запитав про щось, а потім заходився бавитися з дитиною. Мінні повернулася до цієї теми за столом…

Та не так легко було Керрі пройнятися тими настроями, які панували в сім’ї.

– Це, мабуть, дуже поважна фірма, – розмірковувала вона. – Здоровезні дзеркальні вікна, купа службовців! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.

– Нині не так і важко знайти роботу, – докинув і своє слово Гансон. – Аби тільки людина мала пристойний вигляд.

Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі відомі визначні місця Чикаго, які варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.

– Тобі треба подивитись Мічиган-авеню. Там такі вишукані будинки… Дуже гарна вулиця.

– А де тут театр Джекобса? – перебила її Керрі, згадавши про один театр мелодрами.

– Та не надто далеко звідси, – відповіла Мінні. – На Голстед-стріт – тут близько.

– Ой, як би хотілося там побувати! Сьогодні я, здається, простувала там.

Відгуку на цю заувагу Керрі не почула. Просто дивно, як таємні думки відбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потім і у Мінні, і ці невисловлені почуття певним чином змінили настрій за столом. Мінні кивнула «так», але Керрі відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.

Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.

– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?

– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…

– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.

– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.

– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!

Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.

– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.

Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.

– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!

Мінні похитала головою.

– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.