Сестра Керрі
Шрифт:
Молодик підвівся, звичним рухом поправив штани і взявся за ручку новенької жовтої валізи.
– Вас, мабуть, зустрічають? – сказав він. – Дозвольте ваш чемодан…
– О, ні! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товаристві незнайомця.
– Гаразд! – охоче погодився він. – Але про всяк випадок я буду поблизу, і якщо раптом вас не зустрінуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?
– Ви дуже люб’язні, – усміхнулась Керрі. Адже така увага заслуговує на вдячність.
– Чикаго! – гучно нагадав провідник.
Поїзд повільно заповзав у сутінки
– Ну, от ми й приїхали, – Друе простував на вихід. – На все добре, до понеділка, не забули?
– На все добре… – відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.
– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрінете сестру.
Вона, усміхнулась і кивнула.
У юрмиську пасажирів вони вийшли в вагона. Друе удавав, ніби зовсім не знайомий з нею. На пероні до дівчини кинулась непоказна жінка з виснаженим обличчям.
– Це ти, люба Керрі! – вона привіталася, щиро обіймаючи сестру.
Керрі одразу відчула, що їй бракує теплої уваги, яка допіру її оточувала. Серед метушні, галасу й нових вражень на неї війнуло холодним дотиком дійсності. Кудись поділись світлі й радісні видіння, увесь світ розваг. Від сестри повіяло чимось похмурим і важким. То було трудівниче життя.
– Ну як же там наші? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?
Керрі розказувала, а очі дивились в інший бік. У кінці перону, біля виходу до зали очікування стояв Друе, озираючись навсібіч. Зауваживши, що з нею сестра, він посміхнувся їй ледве помітно. Тільки Керрі завважила цю посмішку. Він пішов, а вона відчула, ніби щось втратила. Ось він уже зовсім зник, їй стало якось прикро. Хоч тут і сестра, але дівчина почувала себе дуже самотньою, одним одна серед бурхливого, байдужого людського моря.
Розділ II
Чим загрожують злидні. Граніт і бронза
Сестра жила в Західному районі, на Ван-Б’юрен-стріт. Тут мешкали сім’ї робітників і службовців, що раніше прибули і продовжували прибувати безперервним потоком – за рік десь п’ятдесят тисяч чоловік. Вікна квартири на третьому поверсі виходили на вулицю, осяяну вогнями вітрин бакалійно-гастрономічних магазинів. На вулицях гралися діти. Керрі замилувалася дзеленчанням дзвіночків конки, що наближалася і згодом віддалялась. Сестра Мінні завела її у вітальню. Керрі задивилась крізь вікно на освітлену вулицю, з цікавістю прислухаючись до різноманіття звуків, до руху, до приглушеного гамору величезного міста, людського вировиська на багато миль навкруги.
Після перших вражень, сестра попрохала доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. Її чоловік, містер Гансон, обмежився двома-трьома запитаннями і тут же заглибився в читання вечірньої газети. То був небалакучий чоловік, син шведа, хоч народився вже в Америці. Гансон працював на бойні прибиральником вагонів-холодильників. Йому було цілком байдуже, що приїхала сестра його дружини. Вона не справила на нього аніякого враження. Єдине, що він висловив, це міркування щодо роботи в Чикаго.
– Місто велике, десь та й улаштуєтесь за кілька днів. Всі знаходять роботу.
За попередньою
Поки готувалася вечеря, Керрі встигла оглянути все помешкання. Дівчина була досить спостережлива, та й не позбавлена жіночої інтуїції.
Видно було, що тут живуть злиденно й убого. Шпалери на стінах обшарпані. На підлозі – солом’яні мати, а у вітальні тоненький клаптиковий килим. Меблі грубі, збиті нашвидку, з тих, що продаються в кредит, і це одразу впадало у вічі.
Вона зайшла до Мінні на кухню і сіла поруч, тримаючи дитину, але та комизилась. Керрі стала походжати туди й сюди, щось наспівуючи. З-за дверей виглянув невдоволений Гансон. Він підійшов і забрав дитину. Видно було, що він терплячий і ніжно любить свого нащадка.
– Ну-ну, годі тобі – примовляв він, походжаючи. У його вимові виразно вчувався шведський акцент.
– Сестричко, ти, мабуть, хочеш спершу подивитися місто? – заговорила Мінні, коли вони сиділи за вечерею. – У неділю ми поїдемо з тобою до Лінкольн-парку.
Керрі помітила, що Гансон нічого не зауважив, ніби його це не стосувалось.
– Може, я завтра вже почну щось підшукувати… – замислилась Керрі. – Попереду п’ятниця й субота, там побачимо… Де у вас ділова частина міста?
Мінні почала пояснювати, але Гансон втрутився і став розтлумачувати.
– Он туди, – він показав рукою на схід…
І почав найдовшу у своєму житті розмову про те, як розташоване Чикаго.
– Раджу походити по великих майстернях на Франклін-стріт, по той бік річки. Він пояснив: там працює багато дівчат. Та й додому звідти легше добиратись. Це не надто далеко.
Керрі кивнула головою на знак згоди і почала розпитувати сестру про те, що є поблизу. Мінні відповідала невпевнено, бо знала небагато, а Гансон уже зайнявся дитиною. Раптом він схопився і віддав дитину Мінні.
– Мені рано вставати, тож я пішов спати, – він кивнув і зник у маленькій темній спальні.
Мінні пояснила:
– Він працює далеко, на бойні, і йому доводиться вставати о пів на шосту.
– А ти ж коли встаєш? Тобі ж треба приготувати йому сніданок? – спитала Керрі.
– Та десь за двадцять п’ята…
Удвох вони закінчили порання: Керрі помила посуд, а Мінні роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мінні свідчив про набуту вправність, і Керрі здогадувалась: видно, все життя сестри минає в безперервній праці.
Вона розмірковувала: навряд чи вдасться зустрітися з Друе. Годі навіть і думати про те, щоб він сюди зайшов. З того, як тримався Гансон, з покірливості Мінні та й з усієї атмосфери в квартирі Керрі бачила: тут несхвально ставляться до всього, окрім безперервної праці. Ось Гансон – сидить у вітальні й читає газету, а лягає спати о дев’ятій. Мінні трохи пізніше. То чого ж вони можуть чекати від неї? Вона збагнула: спочатку треба знайти роботу, щоб забезпечити більш-менш певне становище. Тільки тоді можна дозволити собі якісь знайомства. Її невинний флірт з Друе здавався тут абсолютно недоречним.