Сестра Керрі
Шрифт:
Проте не слід гадати, що йдеться про нервову, вразливу, зніжену істоту, кинуту в холодний вир життя, позбавленого поезії і побудованого на розрахунках. Безумовно вона не була такою. Просто жінки надто чутливі до всього, що стосується їхнього вбрання.
Не тільки палке бажання обновок і жіночих прикрас охопило її; з болем у душі вона спостерігала ошатних леді. Вони штовхали її, проходячи повз і не звертаючи на неї ані найменшої уваги, захоплені видовищем полиць із крамом. Вигляд більш удачливих жительок великого міста був для Керрі новиною. Не мала вона й уявлення про продавщиць з великих магазинів. У порівнянні з ними вона дуже програвала. Ці дівчата, здебільшого гарненькі, деякі навіть вродливі, трималися незалежно і байдужкувато, і це надавало їм певної пікантності. Одягнені вони були чепурно, дехто навіть вишукано, і, зустрічаючись з ними поглядом, Керрі розуміла, що її власний вигляд красномовно свідчить про її становище, – вони добре бачать убогість її туалету. Але те, як вона непевно тримається, очевидно, ясно показує, хто вона і за чим прийшла. В її душі спалахнуло полум’я заздрощів. Вона враз усвідомила, як багато може дати місто: заможність, вишуканість, комфорт, – усе, що так прикрашає жінку. І її ще дужче охопило жадання досягти всього цього.
Конторські приміщення були розташовані на другому поверсі. Туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там побачила кількох дівчат, вочевидь, таких же шукачок, але виглядали вони більш незалежно і упевнено, як досвідчені міські жительки. Під їхніми втупленними поглядами, Керрі почувала себе кепсько. Минула майже година, поки, нарешті, Керрі покликали.
Чоловік з різкими, швидкими рухами сидів біля вікна за письмовим столом.
– Вам уже доводилося працювати в магазині?
– Ні, сер, – відповіла Керрі.
– Отже, не доводилося… – він пильно подивився на неї.
– Ну, а нам потрібні саме продавщиці з досвідом. Гадаю, ви нам не підійдете.
Керрі почекала ще якусь мить.
– Чого ж ви чекаєте? – витріщився він. – Не забувайте, ми тут дуже зайняті!
Керрі похапцем рушила до дверей.
– Заждіть! – спинив він її. – Я запишу ваше прізвище і адресу. Іноді нам бувають потрібні такі дівчата.
Вибравшись на вулицю, дівчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усі враження цього виснажливого дня зовсім позбавили її самовладання, геть утомили і змучили. Уже не було бажання звертатись в інші універсальні магазини. Керрі йшла навмання, почуваючись якось безпечніше і спокійніше серед натовпу.
Отак блукаючи недалеко від річки на Джексон-стріт, вона звернула на одну з головних артерій міста. Раптом її увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрібні робітниці – пакувальниці й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрі ввійшла.
Фірма «Шпайгельгайм і К°» випускала дитячі кашкети і займала один поверх – п’ятдесят футів завширшки і футів вісімдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У приміщенні по кутках, заставлених машинами й верстатами, було світліше. Багато робітниць – серед них – кілька чоловіків, – були зайняті роботою. Розхристані жінки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мішкуватих бавовняних платтях і зношеному взутті, позакочували рукава, від задухи порозстібувались, оголивши руки й шиї. З їхнього неохайного, незграбного вигляду, із їхніх блідих і виснажених від браку повітря облич можна було здогадатись, що це робітниці найнижчої категорії. А втім, їх ніяк не можна було назвати боязкими; навпаки, ці жваві жінки були зухвалі і лайливі.
Керрі знічено озиралась, не відчуваючи ніякого бажання працювати тут. Її скоса розглядали, і це бентежило, але ніхто не поцікавився, чого їй треба. Вона стовбичила довго, аж поки її завважили всі присутні. Нарешті хтось кивнув майстрові. Той наблизився – у фартусі й сорочці з засуканими рукавами.
– Ви до мене? – спитав він.
– Вам потрібні робітниці? – промовила Керрі, уже навчившись прямо ставити питання.
– А ви вмієте підшивати шапки?
– Ні, сер.
– А маєте якийсь досвід у роботі?
Керрі відповіла, що не має.
– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрібна швачка. Але досвідчена. Бо ніколи возитися, знаєте… – Він помовчав, поглянув у вікно. – Може, ми могли б поставити вас на підрубку… – замислився він.
– А скільки ви платите за тиждень? – насмілилася запитати Керрі. Зичливість цього чоловіка і його просте поводження викликали довіру.
– Три долари з половиною.
«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нічим не виказала свого розчарування.
– Власне, зараз ми нікого не потребуємо, – продовжував він недбало, розглядаючи її зусібіч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понеділок вранці, і я, може, підшукаю місце.
– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрі.
– Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, – сказав майстер.
І він пішов, навіть не спитавши, як її звуть.
Вигляд майстерні і мізерна платня завдали неабиякого удару надіям Керрі. Але після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її все-таки порадувало, що нарешті їй запропонували хоч якусь роботу. Попри всі її скромні сподівання, вона ніяк не могла уявити, що візьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній протестувало проти ув’язнення в такому місці. Тут так брудно і неохайно. Низька стеля, дівчата розпатлані, якісь озлоблені. У них, мабуть, тільки лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки – їй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане місто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.
Проте подальші пошуки не дали нічого втішливого. Куди тільки вона не зверталась, шукаючи привабливішої обстановки. Але їй одразу рішуче відмовляли. Скрізь потребували тільки досвідчених робітниць. Доводилось чути й грубі відповіді. Особливо боляче вразив Керрі грубий прийом в майстерні верхнього одягу. Їй довелося піднятись аж на четвертий поверх.
– Ні-ні! – відрубав майстер, – кремезний брутальний чоловік. Нікого нам не треба! Не заважайте!
Вечоріло, і її надії й сили, вся її мужність танули. Адже вона виявила неабияку наполегливість. Такі зусилля заслуговували на кращу винагороду. Величезна ділова частина міста здавалася стомленій дівчині ще байдужішою й жорстокішою. Здавалось, що усі двері були замкнені для неї. Боротьба, схоже, буде надто запекла – годі й сподіватися чогось добитись.
Повз неї нескінченною вервечкою квапились чоловіки й жінки. Навкруги вирувало чуже життя, сповнене зусиль і прагнень. Вона почувала свою безпорадність у цьому вирі – така собі билинка на його хвилях. Вона силувалась міркувати, куди б ще податись. Але де ті двері, які її впустять? Скрізь – те саме. Ті ж принизливі прохання і та ж відмова.
Зрештою, змучена тілом і душею, вона попленталась до квартири сестри Мінні, на ній тепер зосередились її думки. Почався невеселий, безнадійний відступ, що на нього з настанням ночі так часто приречені шукачі роботи. Проходячи П’ятою авеню, в напрямі Ван-Б’юрен-стріт, вона збиралася сісти в конку. І раптом опинилася під дверима оптової взуттєвої фірми і крізь дзеркальне вікно побачила джентльмена середнього віку за маленьким столиком. Підкоряючись якомусь внутрішньому імпульсу, що часом виникає з почуття безнадійної поразки, як останній проблиск розбитих намірів, Керрі неквапливо попростувала крізь двері до джентльмена. Той зацікавлено поглянув на її стомлене обличчя.
– Ви до мене?
– Я… чи не знайдеться у вас якоїсь роботи? – вимовила Керрі.
– Справді, не знаю, – відповів він чемно. – А якої саме роботи ви шукаєте? Може, ви друкарка?
– О, ні!
– Бачите, у нас потреба тільки в рахівниках і друкарках. Але може пройдете он туди і запитаєте нагорі? Там кілька днів тому були потрібні люди. Спитайте містера Брауна.
Вона поспішила до бічного входу і піднялася ліфтом на четвертий поверх.
– Віллі, поклич містера Брауна! – гукнув ліфтер хлопчикові, що стояв поблизу.