Сестра Керрі
Шрифт:
– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.
Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.
– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.
А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком
Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.
– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.
Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».
– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?
– Хоче піти у театр Джекобса.
Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.
Почувши, як вони відгукнулися на її пропозицію, Керрі виразно збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.
– Знаєш що? Я спущуся вниз і постою трохи біля входу, – промовила вона згодом.
Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.
– Куди-то вона пішла? – спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як гримнули вхідні двері.
– Сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, – відповіла Мінні. – Мабуть, їй хочеться подихати свіжим повітрям…
– Це недобре, що вона збирається розтринькувати гроші на усілякі театри. Як ти вважаєш?
– Я гадаю, що це у неї просто цікавість, – насмілилася сказати Мінні. – Для неї усе тут в новинку.
– Хтозна, – буркнув Гансон і, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.
Він міркував над тим, які нестримно марнотратні й суєтні молоді дівчата. Дивувався, як це Керрі наважується думати про щось подібне, при таких мізерних можливостях!
У суботу Керрі вийшла з дому сама і пішла спершу до річки, а потім знов по Джексон-стріт, уздовж якої простяглися обабіч чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очі ознаки розкошів! Треба сказати, там тоді проживав кожен з капіталом не менше ста тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, і годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, ніби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки у понеділок увечері. І, хоч її турбувала така можливість, у глибині душі вона сподівалася: а раптом прийде?
У понеділок Керрі встала рано і зібралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.
Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.
Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.
– Ну, сестричко, успіху тобі! – сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.
Вони ще раніше порадилися, що найкраще іти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шістдесят центів на конку щотижня – це чимало при такому заробітку.
– Увечері я тобі усе розповім, як воно піде в мене, – додала Керрі.
Вулицею, затопленою сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники, проїжджали вагони конки, заповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм. З усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві вранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерцю випарувались усілякі побоювання. Уночі, або й удень у похмурих приміщеннях лихі передчуття зростають і міцніють. Але під ясним сонечком зникає навіть острах смерті.
Керрі усе йшла і йшла – через міст, а тоді звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому місці нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоної цегли. Однак широкі вікна сяяли чистотою. Низка вантажних підвід проїхала з гуркотом. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, кваплячись навсібіч. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах їй вважалося глузування з її невпевненості. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мізерну участь! Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже їй скрізь відмовили, бо вона нічого не вміє. А що як її вилають, образять, виженуть із ганьбою?…
У дівчини підгиналися ноги і перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню. Ввійшла в ліфт, піднялась на четвертий поверх, і не побачила нікого – тільки проходи виднілися між ящиками, нагромадженими під саму стелю. Керрі стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.
Незабаром появився містер Браун. Він, очевидно, не впізнав її.
– Що вам треба? – запитав він.
У Керрі аж серце захолонуло.
– Ви казали… Я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…