Сестра Керрі
Шрифт:
Керрі охоче погодилася. Отже, вихід знайдено. Вона збадьорилася і негайно стала підраховувати. Найперше – шапочка. Бо її вже не цікавило, які пояснення Мінні дасть Гансону. Той нічого не сказав, але в квартирі зависла гнітюча атмосфера.
Можливо, так і склалося б, але несподівано Керрі застудилася. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер. Керрі, все ще без жакета, вийшла о шостій з фабричної задухи і затремтіла під поривом холодного вітру. Вранці Керрі вже чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нило тіло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечір вона почувалася зовсім кепсько, не схотіла навіть їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.
– Хтозна… Мене щось морозить…
Керрі тулилася до пічки, її лихоманило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці у неї був сильний жар.
Мінні неабияк перелякалась за сестру і дбайливо доглядала її. А Гансон висловив думку, що може їй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима на порозі, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.
– Що робити, сестро? – сказала Керрі. – У понеділок я піду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.
Та її зусилля були марні. Благенька одежина ніяк не підходила для пізньої осені. Останні гроші витратила на шапочку. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала нестерпною. Щовечора її охоплювала відраза при самій думці, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрі розуміла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути і повертатися додому…
Увесь наступний день вона тинялася містом, позичивши у Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала хоча б якоїсь роботи, заходила в дешеві заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вікні якого побачила об’яву, що потрібна офіціантка, але їй відповіли, що потрібна дівчина з досвідом.
Украй пригнічена, Керрі сліпо йшла крізь густий байдужий натовп.
Раптом чиясь рука схопила її за лікоть.
– Оце так зустріч! – промовив хтось.
Керрі з подивом упізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.
– Як маєтеся, Керрі? – усміхнувся він. – Ну ви ж і гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?
Від нього віяло такою щирою привітністю, що Керрі теж почала усміхатись.
– Я? Вдома… – зізналась вона.
– А я ще здалеку запримітив вас! Одразу здогадався, що це ви! Я саме збирався вас провідати. Як же усе-таки ваші справи?
– Все гаразд. – Керрі сумно усміхнулася.
Друе кинув на неї пильний погляд, – щось не так…
– То може поспілкуємось? Ви нікуди зараз не поспішаєте?
– Та ні, – відповіла Керрі.
– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!
Вона одразу відчула полегшення, зігрілася його піклуванням, веселістю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагається.
– От і чудово! – він узяв її під руку. У його тоні було стільки товариської щирості, що це зовсім розтопило її серце.
Вони пройшли по Монро-стріт до старовинного ресторану «Віндзор». Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вікні, звідти можна було спостерігати за рухливим натовпом. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили теж.
Вони обоє зручно всілись за столиком.
– Вам що замовити? – запитав він.
Керрі пробігла поглядом довге меню, подане офіціантом. Їй нестерпно хотілося їсти, незнайомі назви страв ще більше розпалювали апетит. А ціни!
«Пів смаженого курчати – сімдесят п’ять центів».
«Філе з грибами – долар двадцять п’ять центів».
Вона чула про всі ці страви, але невже сама має їх замовляти з меню?
– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе і гук-нув: – Гей, офіціанте!
До них наблизився кремезний, круглолиций негр і шанобливо схилився.
– Філе з грибами… – почав Друе, – фаршировані помідори…
– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.
– Смажена картопля…
– Так, сер.
– Ще спаржа. І кава.
Друе повернувся до Керрі.
– Я ще зранку нічогісінько не їв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обідати, аж тут побачив вас…
Керрі лише ніяково всміхалась.
– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував він. – Розкажіть геть усе, докладно. Як ваша сестра?
– Дякую, здорова, – промовила Керрі.
Він пильно подивився на неї.
– А ви часом не хворіли?
Керрі сумно кивнула.
– Яка прикрість! У вас і справді не надто добрий вигляд. Я одразу помітив, що ви зблідли. Що ж ви робили весь цей час?
– Працювала… – знизала плечима Керрі.
– Он як? І де ж це?
Керрі розповіла.
– «Родс, Моргентау і Скотт»? Так-так, знаю цю фірму. Це на П’ятій авеню, правда? Скупенька компанія. Що примусило вас туди піти?
– Не могла нічого кращого знайти… – зізналася Керрі.
– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слід вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?
Керрі кивнула.
– Це несолідна фірма. Це робота не для вас, ні!
Він балакав невгаваючи, розпитував Керрі, розповідав про себе. Заодно пояснював, який це гарний ресторан. Аж тут появився офіціант, несучи на величезній таці апетитні страви. За обідом Друе проявив себе у всьому блиску. Він дуже елегантно виглядав за сніжно-білою скатертиною, заставленою срібним посудом, з ножем і виделкою в руках. Коли розрізав м’ясо, його персні так блищали, наче ось-ось спалахнуть. Новісінький костюм приємно облягав його. Він люб’язно простягав руку, щоб подати таріль чи хліб, налити кави. Він накладав Керрі повну тарілку, не перестаючи випромінювати чудовий настрій. Керрі, зігрівшись душею й тілом, незабаром змінилася до невпізнання. Перед Друе вже сиділа ніби зовсім інша дівчина. Що казати, цей чудовий хлопець у новісінькому костюмі зовсім зачарував її.