Сестра Керрі
Шрифт:
– Шістдесят сім! – то швейцар називав номер екіпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.
– Як гарно… – промовила Керрі.
– Справді чудово! – погодився й Друе.
Цей парад уборів і веселощів справляв на нього не менше враження, ніж на Керрі. Biн палко стиснув її руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усміхаючись; її рівні зубки блищали, а очі сяяли. Він прошепотів, нахилившись до неї:
– Ви сама чарівність…
Цієї миті просто перед ними швейцар навстіж розчинив дверцята екіпажа і допоміг якимось дамам сісти.
– Тримайтеся мене, і у вас теж буде екіпаж! – пожартував Друе.
Керрі ледве слухала – голова в неї йшла обертом у цьому вирі життя.
Вони звернули ще в ресторан – перекусити після вистави. У Керрі промайнула віддалена згадка, що час уже пізній. Але життя її тепер було підпорядковане іншим звичаям. Якби в неї встигли виробитися нові звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.
Дивна річ – звички… Скажімо, хтось встає зрання з ліжка, щоб прочитати молитву, але не з побожності, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаєного, людина відчуває, ніби щось свердлить в її мозку, непокоїть, насправді це від того, що людина зійшла з уторованої стежки, а видається, що це – докори сумління або тихий внутрішній голос, який кличе на праведну путь. Якщо відхилення досить суттєве, потяг звички буває такий сильний, що примушує свою несвідому жертву повернутися до узвичаєного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свій обов’язок», – міркує така проста душа, хоча в дійсності вона тільки повторила те, що робила безліч разів.
У Керрі не було сталих моральних принципів, засвоєних у рідному домі. Якби вона жила під владою таких принципів, то злякалася б іще більше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дівчину – різноманітні свіжі враження, голос невловної, але відчутної пристрасті, якою палав Друе. Оці страви, ще незвична розкіш… Вона вмиротворено слухала свого співрозмовника. Вона знову була жертвою гіпнотичного впливу великого міста.
– Ну, гаразд – підвівся Друе. – Нам час іти!
Вони давненько сиділи над порожніми тарілками, і їхні очі раз по раз зустрічалися. Керрі не могла не відчувати трепетної сили, яка світилася в погляді Друе. У нього була звичка, розповідаючи щось, торкатися її руки, ніби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час іти, він ніжно торкнувся її пальців.
Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожніла, лише зрідка можна було помітити спізнілого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проїхав нічний вагон конки, виднілись яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрі, викладаючи все, що знав цікавого. Вів її під руку, міцно притискаючи її лікоть до себе. Час від часу, сказавши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на сходинку. Її голова була на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свою і ніжно стиснув, пильно поглядаючи на неї. А вона в легкій задумі задивилася кудись.
Приблизно в цей же час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула якось незручно, підібгавши під себе лікоть. Від напруження м’язів у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої вугільної копальні. Видно було високу під’їзну колію і купи вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди і побачили купу вогкого каміння там, у глибині, де стіни шахти губились у невиданих сутінках. Стара кабіна звисала над шахтою на стертому канаті.
– Давай спустимось, – запропонувала Керрі.
– Ой, ні! – злякалась Мінні.
– Та ну ж бо, ходімо! – наполягала на своєму Керрі.
Вона стала тягти до себе кабіну, незважаючи на протести Мінні, і вже почала спускатися.
– Керрі! – гукала відчайдушно Мінні. – Керрі, вернись! – Але Керрі вже була внизу, темрява зовсім поглинула її.
Мінні поворушила рукою.
Таємнича місцевість раптом змінилась: тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще ніколи досі не бачила стільки води. Вони з Керрі стояли чи то на пагорбі, чи на довгому мисі – Керрі десь аж у кінці. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починає заливати місцину, де вони стоять. Мінні чує, як вода хлюпоче набігаючи.
– Іди сюди, Керрі! – кличе Мінні, але Керрі дереться кудись далі. Вона вже так далеко, що її й не докличешся.
– Керрі! – гукає Мінні. – Керрі!
Її власний голос звучить ніби звідкись здалеку, а темні води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, ніби щось утратила дороге. Її огортає така туга, як ніколи в житті…
У стомленому мозку картини повсякчас змінювались, виникали дивні примари, що потім зливались докупи. Останнє видіння примусило її голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрі, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.
– Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.
– Що… що таке? – питала Мінні спросоння.
– Прокинься, – відказав чоловік, – і повернися на другий бік. Ти мариш уві сні.
Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і жвавий, завітав у бар Фіцджералда і Моя.
– Привіт, Чарлі! – зустрів його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабінету.
Друе наблизився і заглянув до управителя.
– Тож коли їдете? – спитав Герствуд.
– Скоро вже, – відповів Друе.
– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.
– Так, я був зайнятий, – таємниче відповів Друе.
Вони ще кілька хвилин порозмовляли про те, про се.
– А знаєте що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.
– Куди ж це? – здивувався Герствуд.
– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.
Герствуд глянув лукаво, і ледве помітна посмішка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тоді він відповів тоном джентльмена:
– Гаразд, охоче прийду.
– Ми чудово пограємо в карти.
– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.
– Авжеж, – відповів Друе. – І я вас з кимось познайомлю.
Розділ IX
У світі умовностей. Зелене око заздрощів
Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на ті часи типу будинків. Триповерховий особняк, нижній поверх якого починався трохи нижче рівня вулиці. Фасад із великим еркером на другому поверсі виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтів завдовжки і десять завширшки. Ще дворик із стайнею між огорожами сусідніх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.