Сестра Керрі

Драйзер Теодор

У будинку на десять кімнат мешкали Герствуд, його дружина Джулія, син Джордж (молодший) і дочка Джессіка. А ще була й служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було нелегко.

– Джордже, я вчора відпровадила Мері, – цими словами вона нерідко починала розмову за обіднім столом.

– Гаразд, – згідливо кивав Герствуд, бо йому давно вже нав’язла в зубах ця тема.

Домашній затишок – це райський сад, немає в світі нічого ніжнішого, нічого лагіднішого, що, з дитинства оточуючи й живлячи, так надійно прищеплювало б людям стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від звуків гарної

музики на очі набігає сльоза. Не збагне ніколи і тих таємничих струн, що пов’язують воєдино серця людей якоїсь нації, примушуючи їх битись в унісон.

Домівка Герствуда, на жаль, не відзначалась такою атмосферою. Тут не відчувалося взаємної поваги і поблажливості, без яких домашнє вогнище – ніщо. Дорога обстановка цілком вдовольняла смак мешканців: м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери якогось скульптора і безліч бронзових фігурок, зібраних бозна звідки, їх великі мебльові фірми додають до комплекту з багатьма іншими речами, переконуючи покупців, що ці речі необхідно мати в кожному добропорядному домі.

Отже, у їдальні височів буфет, заставлений кришталевими графинами та вазами і різними дрібничками. Мальовнича розстановка не брала під сумнів смак – адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю галузь не один рік у себе в закладі і з великим дбанням уводив кожну нову «Мері» у деякі деталі цього мистецтва незабаром після її появи в домі. Його ні в якому разі не можна було назвати говірким. Навпаки, він тримався з усіма вдома з приємною стриманістю, що її зазвичай вважають неодмінною властивістю джентльмена. Не любив також сперечатись, ніколи не втрачав терпіння, хоча тримався іноді владно. Чого не міг виправити, на те переставав зважати, і взагалі схильний був триматися подалі від усього, що вважав безнадійним.

Свого часу Герствуд обожнював свою дочку Джессіку – він тоді був молодший і ще не досяг такого успіху в справах. Проте нині – їй виповнилось сімнадцять – Джессіка ставала все більше відстороненою і незалежною, і це якось охолодило батьківські почуття. Вона навчалась у ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь навіть аристократці. Донька любила гарне вбрання і безперервно вимагала нових нарядів. Мріяла про кохання й розкішне життя. У школі Джесіка познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин – їхні батьки були власниками чи компаньйонами в солідних установах. Отож дівчата трималися гордовито, щоб не осоромити родини випадковим знайомством. Джессіка ж цікавилася в школі тільки такими подругами, інші для неї не існували.

Молодшому Герствуду було вже дев’ятнадцять, і він займав помітну посаду у великій фірмі з продажу нерухомості. Джордж нічого не давав із заробленого на своє утримання. Вважалося, що він заощаджує гроші, щоб згодом вигідно вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності, але ще більший гонор. Любов до розваг поки що не заважала його службовим обов’язкам. Хлопець приходив і йшов з дому, коли заманеться, зрідка кидав матері кілька слів або розповідав якусь кумедну історію батькові. Але здебільшого обмежувався розмовами про щось несуттєве. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та вдома ніхто особливо й не цікавився цим.

Місіс Герствуд належала до того типу жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх затьмарити. Вони страждають, коли помічають, що іншим таланить у цьому більше. Вона завжди дивилась на життя очима того вузького «обраного» кола, до якого ще не належала, але мріяла, що колись таки належатиме. А втім, вона вже усвідомила, що для неї

вхід туди закритий. Для доньки ж своєї сподівалася кращої долі, а завдяки цьому мріяла й сама зайняти вищий щабель у суспільстві. Що ж до сина, то він матиме успіх у майбутньому, і вона зможе ним пишатися, – це теж на обопільну користь. Та й у чоловіка справи йшли непогано. Вона вірила, що його комбінації із нерухомим майном нарешті завершаться дуже вдало. Ці його операції ще не досягли потрібного масштабу, але прибутки сім’я мала цілком пристойні, та й становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було стійке. Обидва власники бару були з ним у найкращих дружньо-щирих стосунках.

Отже, неважко уявити, яка сімейна атмосфера панувала в домі. Низка поверхових розмов, дуже схожих одна на одну.

– Завтра я їду у Фокс-Лейк, – якось у п’ятницю за обідом заявив Джордж-молодший.

– Там щось цікаве має бути? – спитала місіс Герствуд.

– Так. Едді Фарвей купив новий катер і запрошує мене на прогулянку.

– А скільки ж він заплатив за нього? – продовжувала розпитувати мати.

– О, понад дві тисячі доларів! Він каже, катер – як лялечка.

– Старий Фарвей, мабуть, добряче наживається, – докинув Герствуд.

– Авжеж! Джек розповідав, що вони тепер експортують свій товар аж до Австралії. На тому тижні відправили цілу партію у Кейптаун.

– Подумайти тільки! – вигукнула місіс Герствуд. – Чотири роки тому вони ще тримали маленьку крамничку в підвалі на Медісон-стріт.

– Джек казав, що весною вони збираються побудувати на Робі-стріт новий будинок – шестиповерховий.

– Он як! – втрутилась і Джессіка.

Саме того дня Герствуд мав намір піти з дому раніше, ніж звичайно.

– Ну, я пішов. У мене справи в місті, – проказав він, встаючи з-за столу.

– Ти не забув, що ми йдемо в понеділок у театр Мак-Вікера? – спитала місіс Герствуд.

– Авжеж, – байдужкувато кивнув він.

Обід ще тривав. Герствуд піднявся нагору за капелюхом і пальтом. Грюкнули вхідні двері.

– Мабуть, тато вже пішов, – сказала Джессіка. Вона нетерпеливилась переповісти шкільні новини.

– У нас у ліцеї готується вистава, – повідомила вона втаємничено, – і я теж братиму в ній участь!

– Справді? – озвалась мати.

– Так. І мені конче потрібна для вистави нова сукня! У виставі братимуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер, приміром, гратиме Порцію.

– Он як? – відгукнулась мати.

– І знову запросили оту нездару Марту Грізволд! Вона гадає, ніби вміє грати!

– Здається, її сім’я так собі? – підтакнула розуміюче місіс Герствуд. – У них же нічогісінько немає.

– Авжеж! – пхикнула Джессіка. – Вони вбогі, як церковні миші!

Вона вже добре розбиралася в молодих людях у ліцеї, приваблених її вродою.

– Мамо, уявляєш, – поділилася вона з матір’ю якось увечері, – отой Герберт Крейн здумав до мене чіплятися зі своєю дружбою!

– А хто він такий, моя люба?

– Таке собі ніщо! – відповіла Джессіка, закопиливши губу. – Просто студент. А за душею – нічогісінько!

Інша річ – молодий Блайфорд, син мильного фабриканта. Він якось пішов провести її додому. Місіс Герствуд саме сиділа з книжкою нагорі в кріслі-качалці і випадково визирнула з вікна.

– Хто це був із тобою? – запитала вона Джессіку, що ввійшла у кімнату.

– Та то молодий Блайфорд, мамо.

– Невже?

– А що? Він запрошує мене прогулятися з ним у парку, – додала Джессіка, розчервонівшись від швидкого бігу сходами.