Сестра Керрі
Шрифт:
– То ще й досі подобається, так? – підморгнув Герствуд жартома.
– Ні! – заперечив Друе. – Просто я ніяк не міг від неї відкараскатись.
– Надовго приїхали? – поцікавився Герствуд.
– Лише на кілька днів.
– Обов’язково захопіть з собою вашу дівчинку, пообідаємо разом, – сказав Герствуд. – Здається, ви її тримаєте під замком? Я візьму ложу на Джо Джефферсона.
– З охотою! – відгукнувся комівояжер. – Я й на думці не мав її замикати!
Герствуд був цілком вдоволений. Він не вірив, що Друе має сталі почуття до Керрі, і заздрив йому. В погляді, яким він позирав на добре вдягненого, веселого молодика, що завжди йому так подобався, тепер прокинулось ревниве почуття суперника. Він почав прискіпливо оцінювати Друе, його привабливість як мужчини, намагаючись відшукати слабкі місця. Якої б він не був гарної думки про цього хлопця, він таки зневажав його як коханця. Це неважко буде обставити. Досить лише натякнути Керрі на оту пригоду в ресторані, і все буде скінчено! Він не переставав думати про це, мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати думки такої людини, як Герствуд. Друе охоче прийняв запрошення. А його приятель стежив за ним поглядом яструба.
Героїня ж цієї заплутаної комедії ні про кого з них не думала в цю мить. Її думки і почуття були поглинуті зовсім іншим. Здавалось, їй не загрожували ніякі страждання через Друе чи там Герствуда.
Якось увечері Друе застав її перед дзеркалом: вона чепурилась.
– Знаєш, Кед, – зауважив він, входячи несподівано. – Ти, схоже, стаєш кокеткою.
– Нічого подібного, – відповіла вона усміхаючись.
– О, люба, ти таки й справді з біса гарненька! – продовжував він, обвиваючи її стан рукою. – Одягни-но свою темно-синю сукню. Підемо в театр.
– Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, – одказала Керрі, трохи вибачливо.
– Справді? – перепитав він неуважно. – Ну, мене виставка геть не цікавить.
– Справді не знаю, як бути, – сказала Керрі збентежено. Але все ж не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.
Саме цієї миті у двері постукали, і покоївка подала лист.
– Посильний чекає відповіді, – додала вона.
– Від Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт і розкриваючи його.
«Сьогодні ви маєте неодмінно піти зі мною в театр. Подивимося Джо Джефферсона, – було написано в листі. – Цього разу запрошую я, як було домовлено. Все інше на сьогодні відкладається».
– Ну от. Що ти на це скажеш? – спитав Друе без усяких задніх думок.
Керрі вже готова була погодитись. Проте стримано відповіла:
– Краще сам вирішуй, Чарлі.
– Гадаю, нам слід було б піти. Ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою? – спитав Друе.
– Звичайно, можу, – згодилась Керрі, не замислюючись ні на мить.
Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла перевдягатись. Вона відчула, що зраділа цьому запрошенню.
– Зробити таку зачіску, як учора, Чарлі? – спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.
– Авжеж, – підтримав він.
Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найбільш приємним із усього, що вона мала цього вечора. Керрі закінчила свій туалет з особливою старанністю, і вони вирушили, вибачившись перед сусідкою.
– О! – усміхнувся Герствуд, коли вони з’явилися в вестибюлі театру. – Сьогодні ми чарівні, як ніколи!
Керрі відчула трепет під його захопленим поглядом.
– Ходімте ж, – сказав він і повів їх углиб театру.
Публіка вражала вишуканістю туалетів, більшого шику годі було уявити.
– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд, нахиляючись до Керрі, коли вони вже сиділи у ложі.
– Ні, ніколи, – відповіла вона.
– О, він незрівнянний! – заговорив Герствуд, повторюючи заяложені вирази захоплення людей його кола.
Він послав Друе за програмою і розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця потопала в блаженстві; її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність цього чоловіка. Кілька разів їхні очі наче випадково зустрічались, і тоді на неї линув такий потік нестримних почуттів, якого вона й не уявляла раніше. Вона ніяк не могла оговтатись, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки удавану байдужість, та ще хіба найвишуканішу люб’язність.
Друе теж брав участь у розмові, але поряд із Герствудом дуже програвав. Слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі відчувала, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища за Друе. Бо він розумніший, сильніший і при тім тримається зовсім просто. Під кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку: Друе – лише хороший хлопець, але йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він усе більше втрачав у її очах.
– Я чудово провела час, – вдячно промовила Керрі, коли вони виходили з театру.
– Я також, – зголосився й Друе, не підозрюючи про битву, яка відбулася в душі Керрі і завдала значної шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власною могутністю китайського імператора на троні, що в цілковитому невіданні не здогадується, що його найкращі землі вже в руках ворога.
– А я без вас нудьгував би цілий вечір, – галантно відповів Герствуд. – На добраніч.
Він узяв маленьку ручку Керрі, і спалах бурхливого почуття пробіг між ними.
– Я так стомилась, – промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.
– Ну то відпочинь, а я піду покурю, – сказав він підводячись і безтурботно вийшов на майданчик, залишивши поле бою все в тому ж стані.
Розділ XII
Вогні у вікнах. Благання посланця
Місіс Герствуд не мала жодного уявлення про збурення почуттів свого чоловіка. Хоча їй слід би бути передбачливішою, адже вона добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна чекати. Герствуд ніколи не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому чи іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не ризикнула б зчинити непотрібний скандал, знехтувавши можливістю усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не розрядилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона виношувала б помсту, вивчаючи усю картину і нарощуючи сили для такого удару, який би задовольнив її ненависть. У той же час вона не гаючись завдала б ворогові будь-якої шкоди – великої чи малої, – якби мала можливість зробити так, щоб той не знав, звідки походить удар. Це була холодна, помислива жінка, в голові якої крилося чимало такого, чого вона ніколи б не виявила навіть побіжним поглядом.