Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
Атей і Алауган ледь протиснулися у вузький лаз і поповзли за Жехту, який невтомно просувався вперед, швидко пробиваючи заступом прохід. Так вони дісталися до стіни, що складалася з викладених кам’яних брил.
— За цією стіною і знаходиться в’язниця, — прошепотів Жехту, — зараз я спробую знайти слабкий камінь. Жехту м’яко провів долонею по каменям, немовби це були живі істоти.
— Ось, це він, — радісно прошепотів Жехту і натиснув на камінь обома долонями. Камінь повільно провернувся, і карлик витягнув його зі стіни. Відразу з темного провалля, що відкрилося перед ним, майнуло
— Зачекай, брате, — Алауган м’яко відсторонив Жехту, витягнув свій меч і першим обережно ступив у прохід…
…Тепер вони опинилися у похмурому підземеллі. Коли очі Атея трохи звикли до темряви, він побачив чорні стіни, із яких стирчали іржаві гаки, ланцюги, що звисали зі стель, і чорні провалля у стінах. В одному проваллі він побачив велику іржаву клітку, в якій білів людський кістяк.
Вони зробили ще декілька кроків і завмерли — десь попереду почулися чиїсь кроки. Алауган майнув рукою і вони заскочили за виступ в стіні. Десь у кінці тунелю блимнули вогні смолоскипів. Алауган перехопив руків’я свого меча обома руками. Тяжкі кроки наближалися. Атей побачив, що до них йдуть троє емегенів — великі потворні істоти. Емегени нагадували людей, але були дуже високі, з широкими плечима і тулубами, потворними пащами, з яких стирчали ікла, рогатими головами. Їх зброя була виготовлена з чорного металу. Раптом один з емегенів застиг і потягнув носом повітря. Він заричав, вказуючи у бік, де ховалися Атей, Алауган і Жехту. В ту ж мить Алауган вийшов зі свого сховища. Емегени замерли з несподіванки. Цієї миті Алаугану вистачило, щоб одним стрибком опинитися біля них. Зблиснув його меч, і двоє емегенів, розсічені навпіл, впали біля його ніг. Один емеген кинувся тікати, але нарт метнув в нього свій меч, і той покотився, пронизаний наскрізь довгим лезом.
— А тепер швидше! — промовив Жехту, — Сурхат має знаходитися там!
Вони підбігли до печери, вхід до якої перегороджували товсті ґрати. За ґратами Атей побачив могутнього скривавленого нарта, який сидів на кам’яній підлозі, прикутий до стіни іржавими ланцюгами.
— Вітаю, Сурхате! — промовив Алауган, одним ударом булави вибивши ґрати, — і не набридло тобі тут?
Закутий нарт повільно підняв голову:
— Щось ти забарився, Алаугане. Я вже думав, що ти десь добряче загуляв.
— Нічого, тепер разом погуляємо, — Алауган декількома могутніми ударами булави розбив ланцюги, якими Сурхат був прикутий до стіни.
Нарт підвівся, розминаючи закляклі руки.
— Тримай, — Алауган протягнув йому свою булаву, — що ж, тепер нам залишилося знайти жезл Золотого Дебета.
— Тоді нам шлях до тронної зали царя емегенів, — відповів Сурхат.
Вони вискочили з печери і побігли тунелем. Невдовзі вони опинилися у великій печері, на стінах якої палали смолоскипи.
— Стійте, — раптом промовив Жехту, — щось тут негаразд. Він постояв, озираючись навкруги.
— Що сталося? — запитав його Алауган.
— Чомусь нема сторожі, але я відчуваю багато емегенів навкруги, — промовив Жехту, і на якусь мить у його очах блимнув стривожений вираз.
— Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… — Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.
Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил — під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.
— О, зараз буде весело! — зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.
Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…
— Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, — заговорив емеген, — тепер у мене буде велика радість — замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.
— Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! — промовив Алауган.
— Взяти їх! — заричав цар емегенів.
Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса:
— Скіф залишиться мені!
Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.
— Ну от і все, Атею, — почув він голос Гістаса, — все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.
Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак — руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.
— А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, — продовжив Гістас, — за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…
Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.
Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.
— Здається, я тут вже був, — промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.
— Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! — посміхнувся Алауган.
— Ну ось, а я вже хочу їсти, — промовив Жехту, — цікаво, коли тут дають їсти?
— Не сумуй, друже, — відповів Алауган, — невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.