Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
— Не до добра це — хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?
Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:
— З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато — не менше тисячі!
— Як ти здогадався, що це саме андрофаги? — запитав його Велемир.
— Я впізнав їх по черепах на списах! — промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.
Доброгаст і Велемир перезирнулися.
—
— Здається, що це Гістас привів їх сюди, — повільно сказав Доброгаст, — і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.
— Ну що ж, — посміхнувся Велемир, — мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!
Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.
Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів — зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…
Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.
Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники-андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.
Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити — другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити,
— Ні!!! — закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.
Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.
Атей підвівся на ноги — тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками-андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили — піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.
Атей озирнувся назад — Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками — галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.
Хлопець кинувся до неї.
— Ти її зараз не зможеш врятувати, — почув він голос Доброгаста. Її порятунок знаходиться на кургані Кам’яного Воїна.
— І де цей курган? — запитав Атей, намагаючись затиснути широку рубану рану Орії.
— Ось там, за спинами андрофагів, — коротко кивнув Доброгаст у бік ворогів, — зараз ми спробуємо пробитися до нього якомога ближче, але далі тобі прийдеться добиратися до кургану самому…
…Андрофаги готувалися до приступу. Їм здавалося, що анти вже не зможуть чинити опір. Але раптом вози почали рухатись. Жилаві сильні руки антських воїнів розвертали вози і повільно котили їх уперед. Тепер замість кола вози вишикувалися у гострий клин, вістря якого прямувало прямо у середину натовпу андрофагів. Поки одні воїни штовхали вози, інші осипали людожерів стрілами. Час від часу андрофаги кидалися на пересувну фортецю, але анти спритно відбивали їх безладні наскоки. Клин, який утворили вози антів, поступово, але невпинно розсікав навпіл натовп андрофагів…
— Гони коня прямо на сонце! — промовив Доброгаст, зіскочивши зі свого коня і кидаючи повіддя до рук Атея, — ми спробуємо протриматися до твого повернення. Будь обережним — занадто багато тепер залежить тільки від тебе.
Атей вскочив у сідло, поправив Щит Таргітая у себе за спиною і останній раз озирнувся навколо. Орія лежала непритомна. Її одяг був просякнутий кров’ю. Анти перев’язали її рану білою тканиною, але на ній вже виступали криваві плями. За возами вирувала юрба андрофагів.