Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
— Це Гарм Чорний Пес, — голос Аріанта повернув закляклого Атея до тями, — а тепер тобі треба повертатись. Попереду на тебе чекає занадто довга подорож…
Постать Аріанта почала віддалятися.
— Як, як мені потрапити туди? — закричав Атей навздогін батькові.
— Щит, курган, сонце… — донеслося до нього здалеку.
Раптом все знов закружляло у голові Атея, і він поринув у глибоке забуття.
Коли Атей отямився, сонце підіймалося над обрієм. Ніч скінчилася. Хлопець сидів, як і ввечері, схрестивши ноги і тримаючи Щит Таргітая на колінах. Атей здивовано озирнувся навколо —
Навколо блищала мокра трава — здавалося, всю ніч йшов дощ. На небі поступово розсіювалися нічні хмари. Все дихало безтурботністю та спокоєм. Атей все ніяк не міг отямитися від свого видіння. Він здивовано дивився на Щит Таргітая. Але його блискуча поверхня продовжувала надійно зберігати свої таємниці.
Хіба що сила, яку він випромінював і яка ледь відчувалася ввечері, зараз била з нього потужним струменем.
І Атей розумів, що він виконав наказ вождя Отана. Тепер необхідно було відвезти Щит Таргітая до річки Сірої Вовчиці, де мав відбутися двобій між Сагіром і таємничим воїном Гармом.
Атей спробував підвестися, але відразу впав на землю — ноги від довгого сидіння зовсім затерпали. Лише через деякий час Атей зміг підвестися і гукнув скіфам:
— Нам вже час вирушати — ми повинні встигнути дістатися до річки Сірої Вовчиці!
Кремезний скіфський воїн Тімн, який був старший серед скіфських воїнів, яких Отан залишив охороняти Атея, кивнув головою і промовив:
— Агов, Атею, іди їсти, зараз хлопці напоять коней і ми відразу вирушимо!
Атей спустився до вогнища і мовчки почав їсти запашне вариво, яке простягнув йому у глиняному полумиску Марк.
Коли вони закінчили їсти, Тімн підвівся і стурбовано озирнувся на берег Борисфену.
— Чого ж це воїни не повертаються з кіньми? —
промовив він. Тімн поправив горит, поклав руку на руків’я акінаку і пішов до берегу. Атей, який вже встиг заховати Щит Таргітая у шкіряний чохол, пішов за ним.
Тімн дійшов до уривчастого берегу і раптом вихопив свій акінак.
— Стій! — закричав він Атею, який збирався вже спускатися униз.
Але Атей і сам вже зрозумів, що сталося.
Коней ніде не було видно. Два скіфа, які щойно вели напувати коней, лежали на березі, пронизані довгими стрілами із чорним оперенням.
— Тімне, Атею! — почув Атей крик, що доносився від вогнища, біля якого залишилися скіфи. — Зрада!
Атей і Тімн побігли до кургану — вони вже бачили, як з трьох боків до кургану наближаються чорні вершники.
— Вершники — мерці Гістаса! — блискавкою майнула в голові Атея моторошна думка.
Глава 13. Пастка чаклуна Гістаса
З трьох боків до Кургана Анахарсія, швидко підганяючи своїх коней, неслися три загони вершників. Опинившись без коней, скіфи розуміли, що намагатися пішки втекти від кінних загонів — справа безнадійна. Втім, вершників було більше сотні, тобто тепер на кожного скіфського воїна приходилося більше десяти ворогів. Намагатися спуститися до Борисфену й відходити вздовж берега ріки теж було вкрай небезпечно — скоріше за все, там була засідка, і до того ж ворожі вершники, виїхавши на високий схил берегу, змогли б без особливих перешкод розстріляти відступаючих воїнів зі своїх луків.
Тому залишалося тільки
Атей, Марк, Тімн і ще восьмеро воїнів Срібного Яструба кинулися на курган. Вже вдруге Атею приходилося приймати бій із чорними вершниками-мерцями. Але тепер у нього не було чарівного акінаку, здатного викликати Вовків Папая.
Скіфи швидко стали в коло, прикрившись щитами й приготувавши свої луки до бою.
Невдовзі чорні вершники-мерці наблизилися до Кургану Анахарсія на відстань пострілу з луку. [28] Тімн майнув рукою, і десять стріл свиснули у повітрі. Атей не сподівався, що стріли із звичайними, не срібними, наконечниками можуть заподіяти будь-якої шкоди вершникам-мерцям, але декілька чорних вершників, які першими наблизилися до кургану, покотилися зі своїх коней.
28
Відстань пострілу з луку — близько 500 метрів.
І тут Атей здогадався, що вдень, на відміну від нічної темряви, вершники-мерці стають безпорадними й перед звичайною зброєю.
У кожного воїна-скіфа було чимало стріл у гориті — не менше п’ятдесяти. Тому, обороняючись, достатня кількість скіфських воїнів — надзвичайно вправних стрільців — могла просто на відстані перебити з луків чимало атакуючих ворогів. Але на цей раз нападників було дуже багато, а тих, що оборонялися, занадто мало.
Незважаючи на те що кожен постріл зі скіфських луків вибивав з сідла ворожого вершника, загальні втрати воїнів-мерців були занадто незначними, щоб призупинити їх атаку.
Врешті-решт чорні вершники оточили щільним кільцем Курган Анахарсія й закружляли навколо нього, осипаючи жменьку скіфських воїнів хмарою стріл.
Двоє скіфів, вражені відразу декількома стрілами, впали на землю. Тепер шестеро скіфів, Марк і Атей, присівши на одне коліно й зімкнувши свої щити, закривали Тімна, який надзвичайно швидко пускав одну за одною стріли в атакуючих.
Від зливи стріл щити у скіфів нагадували їжаків — у кожному стирчало вже не менше тридцяти стріл. Тільки від блискучої поверхні Щита Таргітая, який тримав перед собою Атей, стріли відлітали, навіть не залишаючи ніяких подряпин.
— Я чув про одного центуріона, — закричав Марк, який навіть у такій фатальній ситуації не забував згадувати якісь повчальні приклади, — у щит якого під час бою з нумідійцями [29] влучило сто двадцять стріл!
— Ну і як? — запитав його Атей.
— Нічого, він залишився живий і зміг перемогти у бою! — весело вигукнув Марк.
Але, скоріше за все, згаданий Марком центуріон-переможець був далеко не в такій скрутній ситуації. Вершники-мерці кружляли навколо кургану, аж доки у Тімна не закінчилися стріли. Не менше трьох десятків чорних вершників лежали на полі навколо кургану, але, здавалося, кількість нападників не зменшилася. Дві сотні вершників-мерців застигли навколо Кургану Анахарсія, наїжачившися списами й готуючись до останньої вирішальної атаки.
29
Нумідійці — народ, який у античні часи мешкав у Північній Африці.