Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
Майже всі скіфи були поранені стрілами. Вони виставили наперед списи й готувалися прийняти останній бій. Тімн, якому стріла пронизала праве плече, кривлячись від болю, тримав лівою рукою свою грізну сагарісу.
Раптом з-за спин вершників злетіла ціла хмара стріл — це задні ряди вершників-мерців зненацька вистрілили з луків. Атей ледь встиг прикритися Щитом Таргітая. Стріли, немов град, задріботіли по Щиту. Коли Атею здалося, що злива стріл скінчилася, він обережно визирнув із-за Щита. Всі шестеро скіфських воїнів лежали на кургані, поцілені стрілами. Лише Тімн і Марк залишалися в живих.
Атей
Раптом чорні вершники розступилися, і наперед виїхав чаклун Гістас.
Здавалося, Гістас був вкрай втомленим. Він тяжко дихав, і з грудей його вихоплювалося тяжке хрипіння. З почорнілого обличчя спадали тяжкі краплини поту. Здавалося, що він ледь виносить сонячне світло.
Немовби вгадавши думки Атея, Гістас, тяжко дихаючи, промовив:
— Вперше я зрадив ніч, виступив удень і тому втратив частку своєї могутності, але інакше я не зміг би заскочити вас зненацька. Тому мені не варто гаяти час на довгі балачки з вами. Я тільки поворухну своїм пальцем, і мої вершники просто зітруть вас на порох. Тому, якщо ви хочете жити — віддайте мені Щит Таргітая. Його сила має належати мені.
— Але чого ти просто не переб’єш нас і не забереш Щит Таргітая у мертвих? — похмуро запитав Тімн.
Гістас мовчав.
— Я знаю, Гістасе, чому тобі обов’язково треба узяти Щит Таргітая з рук живої людини — тоді в Щиті залишиться частка душі його Зберігача і від цього ти отримаєш набагато більшу магічну силу! А так — просто майстерно зроблений звичайний щит, — втомлено промовив Атей.
Гістас впер погляд своїх порожніх очей у Атея.
І раптом Атею стало смішно — після розмови з Анахарсієм багато речей, які колись лякали його й уявлялися моторошними, тепер здавалися йому просто безглуздими й вартими лише сміху.
Тепер його не лякала власна смерть, лише пекучий жаль від того, що він так і не зможе виправдати сподівання Отана й Сагіра.
Атей озирнувся на Борисфен — зовсім близько, поруч з Курганом Анахарсія, на вершині якого стояв Атей зі своїми товаришами, починався урвистий берег, за яким синів неозорий водяний простір. Атей підніс над головою Щит Таргітая і, посміхнувшись, промовив:
— Якщо зараз Щит Таргітая не потрапить тобі у руки, ти загинеш, загинуть і твої воїни-мерці. До вечора сонячні промені просто спалять і тебе, і їх. А твоє Місто Мерців рознесе вітер, і від нього не залишиться і сліду. Мені не важко буде закинути Щит Таргітая в глибокі води Борисфену. І звідти тобі його вже ніколи не дістати. А смерть мене та моїх побратимів не лякає, бо смерть — усього-на-всього тільки шлях з одного світу до іншого.
— Можливо, для тебе саме так, — просипів Гістас, — але не для неї!
Атей застиг на місці із занесеним над головою Щитом Таргітая. Двоє чорних вершників виїхали наперед, ведучи за вудила коня. На коні сиділа Орія. Голова її була похилена, очі напівзаплющені, руки висіли вздовж тіла — здавалося, що вона непритомна і ледь утримується в сідлі.
Гістас під’їхав до неї, схопив за скуйовджене русяве волосся й відтягнув її голову назад, приставивши лезо довгого кинджалу до тонкої шиї дівчини.
— Ти зрозумів, Атею? — прошипів Гістас, — або ти закинеш Щит Таргітая і я відразу
Глава 14. Крила Срібного Яструба
Атей зчепив зуби й повільно опустив Щит Таргітая. Йому здалося, що вії Орії здригнулися. Гострий жаль обпік серце хлопця. Атей опустив голову. Він зловив на собі погляди Тімна й Марка. Атей розумів, що тепер, саме в цю мить, доля багатьох людей і, може, цілих народів залежала від його рішення. Атей відчув, як колотиться його серце від хвилювання. Вагаючись, Атей знову підняв Щит Таргітая, і раптом поверхня Щита яскраво зблиснула. Зблиск був таким міцним, що Атей мимоволі заплющив очі. Почулося іржання й глухі прокльони. Атей, продовжуючи мружитись, ледь зміг побачити, як казяться коні чорних вершників, скидаючи їх на землю, як застиг на місці засліплений Гістас із занесеним над головою Орії мечем.
— Агов! — заревів Тімн і щосили метнув свою сагарісу в Гістаса.
Чаклун із сокирою в грудях покотився з коня й впав під копита здиблених коней.
Орія підхопила повідця свого коня і погнала його до Кургану, на якому стояв Атей.
Тімн і Марк, підхопивши списи, що лежали біля їх ніг, кинулися на розгублених вершників, збиваючи їх на землю.
— Швидше, швидше! — кричала Орія, — Тікаймо, поки мерці не встигли отямитися!
— Рятуйтеся, поки є час! — вигукнув Тімн, спис у його руках крутився, немов блискавка, збиваючи чорних вершників на землю. — Тікайте, ми з Марком їх затримаємо!
І як не хотілося Атею залишитися, щоб допомогти Тімну і Марку битися із зловісними вершниками, треба було квапитися виконати своє головне завдання — вчасно передати Щит Таргітая Сагіру.
Атей закинув Щит за спину і вскочив на великого вороного коня. Хлопець ледь втримався, щоб не звалитися зі спини навіженого скакуна, і, щосили шмагаючи його краєм довгої вуздечки, майнув разом з Орією у відкритий степ.
Здавалося, що вони відразу випередили переслідувачів, хоча ті й не забарилися відправитися відразу у гонитву.
Коні Орії та Атея очманіло летіли степом, рятуючись від жаху, який ось-ось міг з’явитися позаду. Коні винесли втікачів на берег Борисфену, і Атей з Орією погнали їх чвалом вздовж урвистого берегу. Глухий тупіт копит дроботом розкотився по сухій землі.
Атей і Орія вже вирішили, що переслідування не буде — позаду, до самого обрію, пролягав рівний степовий простір. Хлопець стримав свого коня, він побоювався, що втомлений кінь не зможе витримати такої скаженої гонитви. Орія теж натягла повіддя, стримуючи шалений біг свого скакуна.
— Все, — захрипів Атей, втомлено зіскочивши із сідла, — треба трохи перепочити, бо задурно загонимо коней.
Орія мовчки кивнула, зістрибнула на землю й поплескала коня по змиленій холці.
— Скоріше за все, зараз ми знаходимося біля Вовчого броду. Нам необхідно перейти його, і тоді навпростець можна майнути до річки Сірої Вовчиці.
— Так, — погодилася Орія, — тоді ми зможемо встигнути.
Атей сів на землю й витер рясний піт з чола.