Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
— А який щит був у Енея? — запитав він.
Здавалося, що ці історії про давніх героїв та їх зброю мали безпосереднє відношення і до Щита Таргітая.
— О, його щит дуже докладно описав Публій Вергілій Марон. На щастя, я добре пам’ятаю цей уривок. Він завжди був одним з моїх найбільш улюблених поетичних творів. Ось, послухай…
Марк виструнчився і почав декламувати:
Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера, Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина, Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди, Стала на очі йому і промову до нього звернула: «От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана, Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів, Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати». Так проказала і сина свого обняла Цітерея І променясту йому біля дуба зоставила зброю. Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий, Намилуватись не може і броню обводить воєнну Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє То гребенястий шолом, який полум'ям б’є золотистим, То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої, Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна, Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим, То наголінники візьме, з електра та золота литі. То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу. Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні, Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди, Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий І незчисленні усі, послідовно проваджені війни. Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих, Як вони граються сміло, до матері як припадають, Як і вона, повернувши до них свою шию могутню, Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжно. Там — підіймається Рим, там — сабінських жінок викрадають — Хиже насильство під час циркової забави; ще далі Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом. Далі обидва царі, військове покінчивши змагання, Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду. Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю). Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах, І придорожні терни у кривавій росі червоніли. Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив; Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись. Став роздратований цар, на устах йому люта погроза; Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати, Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води Клелія — діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах Манлій і храм боронив і високий увесь Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи. На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму. Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці. Маючи добру заслону — у темряві чорної ночі. Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня. В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен Парою списів легких і щитом захищається довгим. Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними; Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно Скинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницях Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно, На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе. Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний. Понад підземними тінями йшов злотокований образ Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля, А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська: Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати. Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців… Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь, І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне Сяйво у нього горить, і зоря понад тім’ям аж рідна. Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє. Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,— Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись З краю Зорі переможцем, — Антоній веде за собою Бактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший — єгипетську жінку. Лавою всі наступають і піняться води затоки, Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.Глава 11. Воїн Гарм Чорний Пес
За декілька днів до Великого Кола на Кургані Анахарсія, в бойовому таборі, куди сходилися готські та аланські воїни, готуючись до майбутньої битви зі скіфами, відбулася подія, яка безпосередньо позначилася на подальшій долі і наших героїв, і всієї історії про Шлях Срібного Яструба.
А все почалося з того, що готський конунг Ерманаріх і аланський цар Сай вирішували — хто з їх воїнів вийде на бій проти скіфського воїна.
Треба зазначити, що герць найкращих звитяжців перед битвою був справою звичайною і не менш важливою, ніж сама битва, а часто міг вирішити наслідок всієї битви. Вважалося, що самі боги допомагають переможцю й тому війську, яке виставило кращого воїна. Тому справа вдалого вибору була надзвичайно важливою.
Для того щоб обрати найкращого, конунг Ерманаріх і цар Сай оголосили, що в цей день, до місця, яке готи називали Пагорбом Тора, а алани — Пагорбом Золотої Стріли, мають прийти найбільш досвідчені та найкращі воїни, щоб у герцях визначити — хто ж з них є гідним для вирішальної битви. Військо готів та аланів ділилося на підрозділи по десятку, сотні і тисячі воїнів. Від кожної тисячі мав прибути найкращий воїн. Кожен готський чи аланський рід міг виставити свого звитяжця.
Це була велика честь — вийти на герць перед битвою, тому й бажаючих було чимало. Старі ветерани прагнули вкотре довести свою спритність, сподіваючись, що готські співці — скальди — назавжди прославлять ім’я переможця у своїх піснях, а молодь рвалася до бою, щоб відразу здобути собі честь і славу.
Перед початком герців старий скальд заспівав уривок із «Старшої Едди» — сказання про могутніх готських богів, про їх суперечки між собою та двобої. У цій пісні розповідалося про великого бога-воїна Тора та його зброю — чарівний молот.
Скальд співав:
У люті страшній скаженів громовик, Бо, прокинувшись, молота він не знайшов. Почав бородою трясти і волоссям Син Ерди і бити круг себе руками, І це його слово найперше було: «Слухай, о Локі, тобі тільки звірюсь… О, сталась страшна і нечувана річ: У сильного бога хтось молота вкрав». Пішли до оселі прекрасної Фреї, І там його слово найперше було: «Позич мені, Фреє, сорочку крилату, Щоб молота міг я здобути назад».Фрея:
«Хоч срібною, хоч золотою вона, Та сорочка, була б, то досталась би вам». Злетів тоді Локі, крила шумлять, Оселі богів за собою лишає, І ось перед ним уже велетнів край. Турсів володар сидів на горбі, Сплутував коні мотуззям злотистим, Розчісував гриви кобилам своїм.Трюм:
«Як же ж там асам живеться і альбам? Що привело тебе в Йотунггейм наш?»Локі:
«Погано живеться і асам, і альбам, Бо Торова зброя прихована в тебе».Трюм:
«Торову зброю я добре сховав — Вісім миль під землею. Ніхто не дістане її звідтіля, хіба що він Фрею Як наречену мені приведе». Злетів тоді Локі, крила шумлять, Велетнів гори він покидає, І ось перед ним вже країна богів. Насамперед Тора він бачить надворі, І той йому кидає слово найперше: «Як же вдалася мандрівка? Як справа? Ти з височин кажи всі новини, Бо сядеш — дещо забудеш сказати, А ляжеш — подумавши, дещо прибрешеш».Локі:
«Вдалася мандрівка, і справа вдалася: Твій молот у Трюма, володаря Турсів. Тому він дістанеться, хто лише Фрею, Як наречену, йому приведе». Обоє пішли до ясної богині, І там його слово найперше було: «Вдягнися, о Фреє, у шлюбнії шати, З нами у Иотунггейм вирушиш ти!» Розлютилась Фрея, від гніву її Аж тверджа богів затряслася, і тріснув Брезінгів обруч, що з золота був.Фрея:
«Чи ж ярість нечиста мене розпалила, Щоб я віддалася за велетня з Йотунггейма?» Тут всі боги і богині зібрались, Щоб між собою раду чинити. Владарі довго сяк-так міркували, Як повернути Торові зброю. І Геймдаль почав, із богів найясніший — Йому, як і ванам, було все відоме: «Тора вдягнімо у шлюбнії шати, Брезінгів обруч злотий хай візьме, Начепить на пояс ключі, щоб бряжчали, Жіноче вбрання до колін хай спадає, Груди йому самоцвітами всійте, На голову хай ще корону наложить». Сказав тоді Тор, потужний і сильний: «Боги засміють мене, бабою зватимуть, Як одягну я жіноче вбрання». На це відповів йому Локі, син Лявфи: «Мовчи ти, о Торе! Про що тут балакать: Житимуть скоро в Асгарді йоти, Коли не повернеш ти молота свого». В шлюбнії шати вдягли вони Тора, Брезінгів обруч йому начепили На шию; на пояс ключі, щоб бряжчали. Жіноче вбрання по коліна спадало, Груди йому самоцвітами всіяли, А на волосся корону поклали. Сказав тоді Торові Локі, син Лявфи: «Я за служницю буду при тобі, В Йотунггейм разом поїдемо ми». Жваво тоді баранів привели, В одну мить запрягли й помчали удвох. Падали скелі, і іскри летіли. Як їхав дорогою Воданів син. Вже велетнів владар кричав на своїх: «Мерщій-но, ви, йоти, готуйте сидіння! Їде вже Фрея, моя наречена; Навгейм покинула Норда дочка. Погляньте, багато корів злоторогих І чорних волів у моїм господарстві, Багато у мене і срібла, і скарбу, Одної ще Фреї мені бракувало». Надвечір вчасно зібралися гості, Велетням служба підносила пиво. Вола одного і вісім лососів, І ласощі всі, що були для жінок, Поїв тоді Тор і все це залив Трьома тільки відрами пива міцного. «Хто бачив, щоб їли жінки так багато! Не бачив дівчат я, що стільки з’їдають, Не бачив дівчат я, що п’ють так багато». Поруч сиділа дотепна служниця, Потрапила вставити слово належне: «Вісім ночей не їла вже Фрея: Так сумувала вона за тобою». Для поцілунку тоді покривало Він трохи підняв і з жахом одскочив: «Як же ж палають Фреїні очі! Погляду пломінь мене обпалив». Поруч сиділа дотепна служниця, Потрапила вставити слово належне: «Вісім ночей не спала вже Фрея, Так сумувала вона за тобою!» Ввійшла до покою царева сестра, Стала просити собі подарунку: «Віддай ти мені золоті свої персні. Цим ти любов здобудеш у мене, А з нею прихильність і ласку мою». Йотів володар Трюм тоді мовив: «Несіть сюди молота шлюб освятити. Мієльніра ви покладіть на коліна Фреї, хай Вара шлюб наш освятить». Засміялося серце в Торових грудях, Коли він угледів свій молот блискучий. Трюма він першого тут же ударив. Знищив дощенту увесь його рід, Убив він і Трюмову сиву сестру, Ту, що просила собі подарунку. Замість перснів блискучих удари рясні Сипались щедрим дощем на всі боки. Так повернув собі молота Тор. [27]27
Переклад О. Бургарда.
Цілий день проходили герці між кінними та пішими воїнами. Нарешті, ввечері, коли сонце вже сідало на долині біля Пагорбу Тора, де проходили двобої, залишилися тільки два воїни — рейдгот Атаульф Кривава Сокира і алан Сайдантірс.
Слава про Атаульфа Криваву Сокиру із готського царського роду Амалів вже давно гриміла не тільки поміж готами, але й поміж усіма народами, що населяли Великий Степ. Розповідали, що одного разу він прийняв виклик кельтського вождя Карпа, але сказав, що буде битися не з одним воїном, а з трьома, стоячи по пояс у ямі. Атаульф зміг перемогти всіх трьох.
Свою велетенську сокиру він називав Блискавкою Одіна.
Алан Сайдантірс теж походив зі знатного роду. Вважалося, що він найкращий катафрактрій серед аланських вершників. Вперше він здобув славу, коли алани під час походу на Істр зіткнулися з відбірним X легіоном римського війська. Коли римляни, маневруючи, розтяглися довгою колоною, аланські катафрактрії напали на них. Сайдантірс, тоді ще молодий воїн, зміг декілька разів прорвати шереги римських легіонерів і привести після битви голову легата — командира легіону — своєму царю, за що отримав велику частину захопленої здобичі. Казали, що панцир Сайдантірса заворожили сарматські відьми, і його не могли пробити ні стріли, ні списи, ні мечі, ні сагаріси…