Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.
Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.
Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.
Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.
У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.
Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.
Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.
Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.
Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.
— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із чорними отворами для очей. — На ній Знак Руки Темряви, вона має належати Гістасу!
Томірида повільно, із жалем опустила свій спис.
— Так, я пам’ятаю про договір з Гістасом! — закричала Променея і звернулася до Орії: — Тебе чекає інша, ганебна кара.
Орія не встигла озирнутися, як у повітря зметнулося декілька арканів, розкручених чорними вершниками.
Дівчина встигла ухилитися від одного аркану, але декілька зашморгів миттєво затягнулись на її шиї, плечах і ліктях. Орія захрипіла, марно намагаючись виплутатись з жорстких мотузок. В голові у неї все запаморочилось, і вона, закривши очі, почала завалюватись зі свого коня.
Чорні вершники швидко прикрутили арканами непритомну Орію до коня і, погнавши його за собою, зникли в степу.
Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея
Атей вийшов на Могилу Анахарсія й прихилив Щит Таргітая до кам’яного воїна. Хлопець сів, схрестивши ноги, і почав уважно розглядати зображення на Щиті. Непомітно минув час. Раптом Атей почув за спиною знайомий голос:
— Мені здалося, Атею, що я далеко не все розповів тобі. Споглядаючи за Щитом Таргітая, я згадав про те, що було два щита, які навіки залишилися у безсмертних поемах, можливо, найвеличніших поемах, будь-коли створених людьми. І ці щити належали наймогутнішим воїнам.
— Скіфським воїнам? — запитав Атей, який не міг уявити, що можуть бути якісь більш могутні воїни.
Марк на мить замислився:
— Знаєш, вони, може, і мали певне відношення до скіфів — один з них був Ахіллесом, а другий Енеєм, засновником Риму. Ось послухай, як бог Гефест, покровитель всіх майстрів-зброярів, готував щит для Ахіллеса. Не гаючи часу, Гефест подався до кузні. Розпалив два десятки горен, що по-різному кожне горіло, в полум’я кинув оливо й мідь, а тоді ще додав золота й срібла. В праву руку взяв молот, у ліву — кліщі й заходився робити величезний щит. Рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами, той щит Гефест прикрасив гарно й мудро:
Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море, Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні, І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають, Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона, І навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають. Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.Далі Гефест зобразив на щиті двоє великих міст; у першому панує свято, бенкет, бучні весілля. Ось при палахкотливому світлі смолоскипів ведуть кілька пар молодих, лунають весільні пісні, а юнаки та дівчата кружляють у невпинному танку, і ніжно виспівує флейта… А далі, на міському майдані, зібралася на раду громада. Старійшини сидять у священному колі, і кожен підводиться по черзі та, спершись на посох, виголошує свою мудру думку.
Друге ж місто обложили два пишно озброєні війська. І засперечалися: чи брати навалою місто, чи укласти мир і з половини одержати здобич. А за містом, біля гірського потоку, обложені влаштували засаду. На чолі їх стоять грізні боги — Арей та Афіна Паллада, обоє із щирого золота, ще й обладунки на них ясніють золоті, тож їхні постаті видно далеко. І ось край гірського потоку спалахує бій. Виблискує зброя, свистять стріли, здіймається страшенний галас. Смерть полює на живих, а поранених цупко тримає, і шати її вже червоні від людської крові.
Далі виднілася на щиті велика нива, що її зорали круторогі воли; вона — хоч золота — чорніла, як справжня родюча земля, і зробити це диво було до снаги тільки богові, як і той виноградник, що вбирав очі своїми великими гарними гронами. Молодь збирала їх у плетені кошики, а тоді відносила ті кошики, пританцьовуючи під звуки веселої музики.
Ще й танок показав майстер-бог: вродливі дівчата у квітучих вінках та стрункі юнаки, взявшись за руки, легко кружляють, розходяться, ідуть одне на одного і знову невпинно кружляють. Посередині ж кола гарно співає та виграє на кіфарі схожий на бога співець.
А край щита вирує могутній потік Океану…
Скінчив Гефест дивний свій витвір та не кинув роботи: ще викував він для Ахіллеса міцний панцир, що палав здалеку, наче яскравий вогонь, викував пишний шолом із золотим гребенем, ще й наголінники з гнучкого олива вилив. Тоді кульгавий бог усе це зібрав та й відніс срібноногій богині Фетиді. Щиро зраділа богиня і пташиною злетіла з Олімпу, несучи синові божественний дарунок…
Атей з великим зацікавленням прослухав розповідь про Ахіллеса і його щит.