Шлях Срібного Яструба

Білий Дмитро

— Зараз вони підуть у наступ! — крикнув Доброгаст і простягнув Атею акінак, — він допоможе тобі, вперед!

Анти знову посунули вози уперед, їх списи і стріли опустилися на тих андрофагів, які скупчилися попереду. На якусь мить юрба людожерів розступилася, залишаючи вбитих та поранених.

Почулося виття — андрофаги щільним кільцем оточили табір. Закипіла несамовита різанина. Анти, заскочивши на вози, ледь встигали наносити удари людожерам, що очманіло лізли на табір.

Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня закаблуками. Слухняний кінь заіржав, став на дибки та рвонув вперед. За декілька стрибків він дістався до переднього возу і одним стрибком перелетів через нього.

Андрофаги ошелешено застигли, дивлячись на відчайдушного вершника, який пролітав

над їх головами. У Атея захопило дух, йому здалося, що він зараз піднесеться у гору і полетить, немов Таргітай, назустріч сонцю. Кінь напрочуд легко опустився на землю і стрілою полетів уперед. Декілька андрофагів кинулися йому навперейми, але покотилися по землі, збиті могутніми кінськими грудьми. За мить Атей вже побачив високий курган, на якому знаходився великий камінь, що нагадував якогось могутнього воїна, який сів відпочити, але так назавжди і залишився, перетворившись на кам’яну брилу.

За спиною Атей чув свист і тупіт копит гонитви. Він обернувся — не менше десятка вершників-андрофагів кинулися за ним. Атей хльоснув коня кінцем повідця. Але гонитва наближалася. Втім, і курган вже був зовсім поруч. Атей вилетів на курган і розгублено закрутився навколо кам’яної брили. Серце його закалатало — з усіх боків до кургану, оточуючи його щільним кільцем, наближалися вершники-мерці Гістаса. Атей перехопив Щит Таргітая на руку, ледь встигаючи захищатися від стріл, які з усіх боків сипалися на нього.

Вороги вже гнали своїх коней, збираючись на курган. Атей побачив Гістаса, який повільно підіймав свій лук.

— Таргітай!!! — закричав Атей і погнав свого коня на кам’яну брилу. Прямо над брилою вже зависав червоний диск сонця, яке ось-ось збиралося закотитися за обрій. Кінь Атея заскочив на брилу і стрибнув уперед, здавалося, прямо назустріч стрілам і списам ворогів…

…На мить Атею здалося, що його кінь летить по широкому червоному променю, який проліг від сонця. Але потім все поглинув червоний, яскравий і чарівний потік…

Частина IV

ЗНАК ЗОЛОТОГО ДЕБЕТА

Глава 1. Воїн Алауган

Коли Атей зміг знову сприймати все, що було навколо, сонце вже піднімалося над обрієм. «Невже я не помітив, як минула ніч?» — здивовано подумав хлопець, озираючись навкруги. Виявилося, що він лежав на землі, неподалік тривожно хропів його кінь. Земля була кам’яниста, лише де-не-де зеленіли дерева з широкими кронами. Таких дерев Атей ніколи не бачив у Скіфському Степу. Та й усе навколо було незнайомим і дивним. Спочатку Атею здалося, що він опинився у величезному кам’яному лабіринті — прямо біля його ніг відкривалася глибока кам’яна прірва, а неподалік здіймалася у небо височезна гора. Вершину гори не можна було навіть побачити — вона губилася між білих хмар. Десь вдалечині чулося ревіння гірського потоку. У Атея, який все своє життя провів у відкритому степу, із незвички навіть запаморочилося в голові і перехопило дихання. Йому здавалося, що повітря навколо п’янило його голову. Атей відразу схопився за Щит Таргітая і глибоко з полегшенням зітхнув — від Щита струменіла сила, яка заспокоїла хлопця. Атей підвівся, поправив акінак, що висів на поясі, міцніше зав’язав вузол, яким був стягнутий шкіряний чохол із Щитом Таргітая, і підійшов до свого коня.

— Здається, ми змогли потрапити у Нартію — Країну сорока річок, — промовив Атей, заспокійливо потріпавши холку свого скакуна, — але де нам тепер шукати знак Золотого Дебета?

Так, неспішно розмовляючи зі своїм конем, Атей повів його, тримаючи за повідця, до вузької стежинки, що вела кудись вздовж підніжжя гори.

Атей не відчував втоми, хіба що тільки дуже хотілося їсти. Стежка, протоптана чи людьми, чи дикими тваринами, поступово вивела його на кам’янисте плато, на якому пінився могутнім потоком водоспад, з ревінням падаючи у велике озеро під скелею.

На краю плато під великим деревом Атей побачив чоловіка. Чоловік був кремезний, на його спину була накинута широка кошлата біла шкіра. Голова чоловіка була виголена, і тільки

широке пасмо волосся, заплетене у косу, спускалося на ліве плече. У незнайомця були довгі чорні вуса, і своїм зовнішнім виглядом він трохи нагадував ватажка Отана. Під деревом пасся великий, широкогрудий кінь чоловіка. На ряднині, недбало кинутій на землю, лежали довгий меч, тяжка булава, лук зі стрілами і тяжкий шолом. На чересі воїна висів довгий кинджал. Перед ногами воїна була розстелена велика ведмежа шкіра, на якій лежала велика срібна таріль. У тарілі Атей побачив запашні шматки гарячого м’яса, судячи з усього, оленини, декілька круглих хлібин. Поруч стояв великий кувшин. Воїн уважно дивився на водоспад і, здавалося, не звертав ніякої уваги на Атея. В руках воїн тримав довгу сопілку, зроблену, скоріше за все, зі слонячої кістки. Атей навіть подумав — чи не варто йому піти далі цією стежкою у пошуках більш балакучого співбесідника, як незнайомець відклав свою сопілку і широко посміхнувся:

— Давно я не бачив скіфів у наших краях! А тим більше біля великої гори Мінгі Тау. [32] Славним воїнам-сколотам я завжди радий. Думаю, що ти з’явився у Нартії не просто так, тому, якщо ти хочеш здійснити якійсь подвиг, то приєднуйся до мене.

Атей тільки тепер зрозумів, що означає їжа, яка лежала на шкурі перед воїном. Атей знав, що за давнім звичаєм воїн, який відправлявся на якусь воєнну виправу, запрошував проїжджих розділити з собою трапезу. Якщо подорожній наступав ногою на шкіру і приєднувався до нього, це означало, що вони разом відправляться назустріч небезпечній пригоді.

32

Мінгі Тау — Ельбрус.

— Дякую за запрошення, воїне, — чемно відповів Атей, — я із задоволенням розділю з тобою їжу і буду тобі вірним побратимом, але у мене є негайна справа. Я прибув до Нартії, щоб відшукати Золотого Дебета.

— Як, ти теж шукаєш Золотого Дебета? — підскочив здивовано воїн. — Тоді у нас з тобою дійсно спільна дорога!

Атей твердо став ногою на ведмежу шкіру, взяв з тарілі соковитий шмат оленини, який ще парував, і з насолодою вкусив його.

— Тепер у нас спільна справа! — урочисто промовив воїн і протягнув Атею руку, — я збираюсь відправитися у подорож, щоб розшукати чарівний жезл Золотого Дебета. Тепер ми відправимося туди разом. Мене звуть Алауган! Я воїн-нарт і старший син з роду Золотого Дебета.

— А я Атей з роду коваля Аріанта, — промовив Атей і потис руку Алаугану.

— Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця — сонця — він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…