Шлях Срібного Яструба

Білий Дмитро

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

— А що сталося далі з Золотим Дебетом? — запитав він у Алаугана.

— Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо

ти бачиш зорепади, то знай — це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

— Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! — із розпачем скрикнув Атей.

— Щит Таргітая! — підхопився з місця Алауган, — звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

— Так, виявляється, коваль Аріант — твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай — коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу — копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

— В тім-то й справа, що жезл зник…

— Як так? — запитав ошелешений Атей.

— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка [33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

33

Терк — Терек.

— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.

За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

Не було на землі подібного Дебету, Щити, що він зробив, не брав жоден меч, А мечі, які він зробив, могли скелю розрубати, Першим, хто коня підкував, був Дебет, А потім це стало законом для всього народу…

— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.

— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно

я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…

Глава 2. Сухий ліс

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

— Доброго вечора вам, славетні воїни! — промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, — бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

— Так, добра жінко, — вклонився Алауган, — хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

— Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

— Дякуємо тобі, але як звуть таку красуню, що не боїться жити у цьому лісі?

— Звуть мене Карушан, воїни, — ледь схилила голову жінка.

Алауган назвав своє ім’я, а Атей своє.

Вони спішилися і зайшли у хату. На диво, світлиця була велика і простора. На стінах висіли килими, посуд, розставлений навколо вогнища, був досить коштовний, оздоблений сріблом. Вони розсілися на підлозі. Карушан розставила перед ними миски з м’ясом, фруктами і хлібом. Зголоднілий Атей, не примушуючи себе довго запрошувати, відразу узявся за їжу. Йому навіть спало на думку, що він майже забув за останні місяці, що таке спокій і неспішна вечеря. Так за неспішними розмовами пройшов час і, судячи по повному місяцю, який завис у віконці, була вже глуха ніч.