Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
І ось із хащів повільно почали виходити пси-вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь-яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів-вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.
Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.
Пси-вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось-ось кинуться вперед.
Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.
Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі — йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…
Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.
В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…
Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.
— Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! — почувся крик за їх спинами.
Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни — чуби.
— Не гайте часу — давайте сюди, у байдак! — закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.
Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.
Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.
Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…
— Ми воїни-анти, — розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, — мене звуть Доброгаст.
— Я чув про ваш народ, — промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.
— А хто ж не чув про нас!? — щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах — безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену — від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці — наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.
— Ми вдячні вам за порятунок, — промовив Атей, — але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.
— Не переймайся, друже, — посміхнувся Доброгаст, — думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…
…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі — сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.
Атей чимало чув розповідей про антів — скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з-під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.
— Зазвичай ми панцири не носимо, — розповідав Орії та Атею Доброгаст, — найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.
Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.
Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.
— Як твоє ім’я, скіфе? — почув він запитання Доброгаста.
— Атей.
— Ти син коваля Аріанта?
— Так. Ти знаєш мого батька? — здивувався хлопець.
— Так, ми разом з ним воювали у…
Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.
— Драккари [30] данів! — почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.
30
Драккар (дракон) — назва скандинавських та германських бойових човнів.
Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…
…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя — довгі мечі та бойові сокири — грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.