Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від
Хлопець мимоволі відсахнувся від каменя, і під ногами його щось хрумкнуло. Він опустився на коліно і побачив, що з-під пожовклого листя, яке товстим шаром вкривало землю, темніють залишки іржавого панцира. Атей, стримуючи подих, підійшов до дерев. Те, що у напівтемряві здалося хлопцю зламаними гілками, виявилося цілими в’язками старої зброї, прибитої до стовбурів.
Старі заіржавлені панцири, пробиті шоломи, мечі, бойові сокири, спорохнілі горити, з яких повисипалися на землю стріли, кинджали, луки, — якої тільки зброї тут не було! Під одним з дерев Атей побачив тугий лук, прикрашений кістяними пластинами. Згорнута кільцем тятива лежала біля нижнього кінця лука, прикрашеного майстерно вирізьбленою з кістки головою грифона. Атей поклав долоню на лук. Щось примусило його підняти голову. Серед гілок дерев прямо на нього дивилися своїми чорними проваллями людські черепи. Атей відсахнувся, нахилив голову й гарячкувато зашепотів: «Володар цього луку, дозволь мені взяти твою зброю, кожен мій постріл з нього буде гідний тебе».
Атей схопив лук, низько схилив голову у поклоні й підхопився. Тепер найбільше за все йому хотілося тікати якнайдалі від цього страшного яру.
— Але ж ми ще не завершили двобій! — раптом почув він за своєю спиною тихий голос.
Атей рвучко обернувся, схопившись за руків’я акінаку.
Прямо перед ним стояла Орія. В руках у неї блищав кинджал, а на губах грала зловісна посмішка.
Атей вихопив акінак. Його тіло затремтіло від люті.
— Залишайся тут сама! Я не хочу битись з тобою! — закричав він, — мені нема діла ні до тебе, ні до вашої Матері-Лисиці!
— Хіба так скіфські воїни дякують за порятунок власного життя? — насмішкувато промовила Орія, але посмішка вже зникла з її обличчя. В очах з’явився презирливий вираз.
— Утім, який ти воїн? — продовжила вона, наближаючись до хлопця, недбало тримаючи кинджал у руках, — ти не воїн, ти вічно кудись тікаєш. Зараз я вб’ю тебе, а твій щит буде висіти над деревом, серед гілок якого буде стирчати твоя відрубана голова. І це буде мій подарунок Матері-Лисиці.
Атей не міг впізнати дівчину, яка здавалась останні дні такою спокійною і навіть лагідною. Тепер у її рухах з’явилося щось хиже, немов дух Священної Лисиці повністю захопив її душу.
— Мати-Лисице! — вигукнула дівчина, звертаючись кудись у глибину яру, де похмуро темніли стовбури дерев. — Мати-Лисице, я присвячую цього скіфа тобі!
Із цими словами Орія підскочила до Атея й нанесла блискавичний удар. Атей, який ледь встиг вихопити свій акінак, відбив лезо кинджалу й відстрибнув у бік. На мить вони застигли, виставивши перед собою зброю й тяжко дихаючи. Атей бачив, як несамовита лють палає в очах Орії.
Атей відчував, що ще мить, і йому прийдеться прийняти смертельний двобій…
Декілька стріл зі свистом вп’ялися у землю, розділяючи Атея і Орію. Хлопець відсахнувся, здивовано обернувшись — навкруги, щільно оточуючи галявину, виструнчилося не менше двох десятків вершниць із луками. Коло розступилося,
Кинджал випав з рук Орії, вона опустилася на землю й низько схилила голову перед вершницею.
— Велика воїтелько Променеє, — промовила Орія, піднявши голову, — я хотіла вбити цього скіфа в чесному двобої й принести його голову та зброю в подарунок нашої Матері-Лисиці. Дозвольте мені завершити двобій.
Воїтелька Променея майнула рукою, і вершниці опустили зброю.
— Ти порушила наш стародавній звичай — привела чужинця до Священного Яру, — залунав голос Променеї, — за це ти будеш покарана. Завтра вранці, як тільки зійдуть перші промені сонця, ти разом із цим скіфом будеш принесена в жертву.
— Ні! — закричала Орія, миттю підхопившись на ноги. Атей схопив її за руку й побіг до дерев. Але звідти вже вихопилися декілька вершниць. Атей і Орія безпорадно закрутились у все більш щільному колі вершниць, ледь встигаючи відбиватись від списів, якими ті намагалися проштрикнути втікачів. Орія спробувала прослизнути між двома кіньми, але сарматки влучно накинули на неї величезну сітку, і дівчина безпорадно заборсалася на землі, марно намагаючись видряпатись із сітки. Атей кинувся їй на допомогу, але чийсь кінь щосили вдарив його грудьми. Хлопець сторчма полетів на землю. Акінак вилетів з його рук. Прямо над собою він побачив копита здибленого коня. Хлопець відкотився в бік, намагаючись дотягнутись до свого меча. Чиясь нога притиснула його долоню до землі, а у груди вперся наконечник списа. Захлинаючись від пороху, що піднявся від поточеного кінськими копитами листя, Атей підняв голову. Перед собою він побачив Лаену, яка, переможно посміхаючись, стискала свій спис, біля наконечника якого мотлялися лисячі хвости.
Глава 11. В очікуванні страти
Атея та Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони — акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна — лежать на відстані декількох кроків.
Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова: