Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
…Атей на мить відчув, що він летить. Дивовижне відчуття охопило його, і хлопець не зміг стримати крик, що рвався із грудей. Його кінь, перебираючи копитами, здавалося, на мить застиг у повітрі, але загуслий туман відразу розкрив свої обійми й увібрав у себе коня і його відчайдушного вершника. Вигуки аланів зникли позаду. Атей, намертво вчепившись у гриву коня, закляк у сідлі. Усе запаморочилося у його очах, і світ немов би луснув, коли хвилі Дніпра розступилися й миттєво зімкнулися над його головою…
…Деякий час алани ще кружляли, немов хижі круки, над берегом Борисфену, але хвилі великої ріки, закриті туманом, повільно й невпинно котилися, миттєво стерши кола, що розійшлися над тим місцем, куди шубовснув скіфський вершник. Розлючені алани випустили декілька стріл і розчаровано повернули назад своїх коней. Вони квапилися взяти участь у розподілі здобичі…
Глава 5. Амазонки
…Атей безкінечно летів у тумані, туман був в’язким, він забивав легені, а коли хлопець намагався виринути з нього, то йому вдавалося лише ледь-ледь поворушитися. Здавалося, він повністю розчинився в цьому тяжкому тумані. Щит і важка шкіряна сорочка з нашитими бронзовими захисними бляхами тягнули його вниз, у безодню, якій не було ні кінця ні краю. Безодня нагадувала розкриту пащу велетенського дракону. Вона нестримно втягувала хлопця до себе. У сірому тумані повз Атея проносилися вершники із напнутими луками, доносилися глухі, дивні звуки, повільно пропливали химерні чудовиська. Здалеку до Атея доносився приглушений дзвін молота об ковадло, і крізь зеленувату товщу туману ледь блимав слабкий вогник. Цей дзвін і блимання вогню нагадали Атею про кузню батька. Раптом він перелякався, що не виконає наказ свого батька. Думка, що він може загубити Щит Таргітая, примусила його намертво вчепитися ледь слухняними пальцями в цупку шкіру тяжкого згортка. Від цього доторку все тіло Атея миттєво пронизала дивна сила, і безодня, що так привабливо манила його, почала віддалятися…
— Може, вб’ємо його зараз?
— Але хто саме його вб’є?
— Звісно, я! Саме я першою побачила, як він з’явився серед хвиль Борисфену.
— Але ж тільки я змогла накинути свій аркан на нього, перше ніж цей юнак встиг знову зануритися у воду!
— Але без нас ти не змогла б витягнути його на берег!
…Голоси, немов здалеку, доносилися до вух Атея. Туман у його голові розсіювався, і поступово відчуття повернулися до нього. Голоси ставали все ближче й ближче, аж поки він не здогадався, що ті, хто розмовляє, знаходяться поруч з ним. Друге, що його вразило, це те, що голоси, які так завзято сперечалися, хто має його вбити, були жіночими. Атей, намагаючись не показати, що вже отямився, ледь відкрив очі. Спочатку він побачив обриси повного місяця, який ледь пробивався крізь хмари нічного неба.
Він знав, що одяг його наскрізь мокрий, але холоду Атей не відчував. Він лежав поблизу вогнища, навколо якого сиділи три дівчини й палко сперечалися між собою, не звертаючи уваги на хлопця. Трохи далі у відблисках вогню темніли постаті декількох коней.
Атей здогадався, що ці дівчата належать до якогось таємничого військового сарматського жіночого товариства. Він знав, що сарматські дівчата відрізняються від скіфських жінок своєю войовничістю, а, згідно з сарматським звичаєм, дівчина могла одружитися тільки після того, як вб’є в бою ворога. Сарматські дівчата й жінки об’єднувалися в таємні товариства й разом з чоловіками брали участь у всіх війнах, які вели їх племена. Нерідко слава про деяких найбільш войовничих, вмілих і хоробрих воїнів-жінок лунала по всьому степу, іноді вони ставали вождями та верховними жрицями свого народу. Грецькі купці, які вели торгівлю зі скіфами, називали таких войовниць амазонками й розповідали, що з ними колись воював сам Геракл. Тепер ось і Атею прийшлося зустрінутися з цими таємничими дівчатами. І ця зустріч не обіцяла йому нічого доброго…
…Атей спробував поворушитися і з жахом відчув, що його руки й ноги міцно зв’язані. Ну ось, варто було втекти від аланських вершників, ледь не втонути у Борисфені, щоб отак по-дурному потрапити в полон до цих сарматок. Тим більше, що дівчата мали дійсно дуже войовничий вигляд. Вони були одягнені в цупкі шкіряні куртки, обшиті залізними бляхами, на широких поясах висіли мечі та кинджали. Неподалік лежали їх луки та горити зі стрілами. На ногах, взутих у м’які шкіряні черевики, тьмяно блищали високі захисні поножі — кнеміди, вкриті складним візерунком. Довге сплутане волосся вкривало їх плечі, очі під час суперечки палали люттю й завзяттям. «Щит Таргітая!» — спалахнула думка в голові у хлопця. Він тріпонувся, і з полегшенням зітхнув, помітивши, що одна з дівчат — русява воїтелька — уважно розглядає загадковий щит.
— Нам не пощастило, ми запізнилися на битву, але цей хлопець, напевно, брав у ній участь. Тому він ворог і його треба вбити, — рішуче промовила висока дівчина й мотнула головою у бік зв’язаного Атея. Її довге чорне волосся, ледь перехоплене на голові широкою шкіряною стрічкою, звилося, немов вороняче крило.
— Так, Томіридо, у нього був якийсь дивний щит і акінак, а в гориті лише дванадцять стріл, він, напевно, вбив когось з наших воїнів, — підхопила інша дівчина, теж чорноволоса і, судячи з усього, не менш войовнича. Вона грізно блимнула очима на безпорадного Атея й стиснула руків’я свого кинджалу, — отже одній з нас пощастить сьогодні вбити ворога.
— Але кому саме випаде така вдача, Лаено? — похмуро запитала білявка, розглядаючи Щит Таргітая, — нас троє, а він лише один. Якби я не побачила його руку серед хвиль Великої ріки, він би так і загинув і ми не мали б цієї здобичі…
— Не сперечайся з нами, Оріє, — перервала її Томірида, — ти наймолодша з нас, ти народилася тільки чотирнадцять зим тому, і ми прийняли тебе у наше товариство тільки цієї осені.
— Але ж ви теж поки ще не вбили жодного ворога й не взяли участі в жодній війні, — насуплено вимовила Орія. Втім, незважаючи на явну зацікавленість у обговоренні подальшої долі Атея, ця білява амазонка здавалася не такою вже кровожерною, як інші. Коли вона час від часу кидала з-під лоба погляди на хлопця, у її очах навіть з’являвся прихований сум.
— Тоді нам залишається кинути жереб, — примирливо сказала Лаена, — і кому він випаде — саме тій дістанеться право вбити цього скіфського воїна…
Атею, який зі зрозумілих причин надзвичайно уважно прислуховувався до цієї суперечки, на мить стало приємно, що його визнали воїном, але він відразу отямився. Судячи з усього, шансів дожити до ранку у нього майже не залишалося. Ситуація вимагала його термінового втручання.
Атей підняв голову й спробував щось сказати, але замість слів у нього вихопилося якесь харчання, і він зайшовся довгим натужним кашлем.
Дівчата перервали суперечку й вперлися хижими поглядами у свого полоняника.
— Він прийшов до тями! — радісно повідомила Лаена.
— Добре, тепер нам не прийдеться вбивати його непритомним! — захоплено підхопила Томірида.
Атей помотав головою, виплюнув залишки води зі своїх легенів і нарешті промовив:
— І що це буде за слава, якщо хтось дізнається, що ви вбили напівнепритомного скіфа, якого, до того ж, висмикнули, немов рибу з води?
— А хто дізнається, за яких обставин одна з нас вбила тебе? — засміялась Томірида.
— Ну, наскільки я зрозумів, вбити мене може тільки одна з вас. Невже інші двоє, яким не пощастить це зробити, із задоволенням не розкажуть, що я був вбитий не в чесному бою? — впевнено заявив Атей.
Дівчата замислились і насуплено перезирнулися. В їх поглядах Атей не без втіхи помітив вогники взаємної недовіри. Запала мовчанка, і Атей зрозумів, що саме в цю мить вирішується його подальша доля.
— Може, дійсно, влаштуємо чесний бій? — промовив Атей, намагаючись посміхнутися.