Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
Атей тоді здивовано подивився на батька — він багато разів чув про таємничого скіфського воїна-чаклуна Срібного Яструба, але, де можна було його знайти і де пролягала його стежка, батько ніколи не казав. Атей знав, що колись, коли він сам був ще дуже малим, його старший брат Сагір відправився шукати Стежку Срібного Яструба, але батько майже нічого не розповідав про нього.
Алани швидко наближалися, позаду них вже показалися готи. Ті йшли не поспішаючи, повільною ходою впевнених у собі переможців. І в цю мить Атей зрозумів, що закричав йому батько в останню мить свого життя. «Щит Таргітая!» — немов блискавка, спалахнула здогадка.
Алани вже широким півколом, не поспішаючи, оточували табір з усіх боків. Декілька скіфських підлітків випустили в них свої стріли, але вони, шкрябнувши по залізних панцирах, впали на землю. Атей, немов заворожений, дивився на аланів. Їх панцирі були вкриті брудом і плямами крові, над списами тріпотіли яскраві прапорці. Вождь аланів, кремезний вершник у пошматованій кольчузі, із головою, не покритою шоломом, щось вигукував, показуючи на скіфських жінок і дітей, які збилися до
Здавалося, що Атею було б набагато легше, якби алани йшли на цей табір розгорнутою лавою, готові до тяжкого бою. І тут він вперше в житті відчув, як відчай і безсилля розривають йому груди. Ще мить — і Атей зрозумів, що розпач назавжди зламає його, перетворить на покірного сарматського слугу. І він вирвав цей відчай зі своєї душі, кинув, немов переможеного ворога під копита свого коня. Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня канчуком. Кінь став на дибки і, спрямований твердою рукою вершника, помчав у степ — у бік, де ще не встигло замкнутися коло аланів. Морозний вітер вдарив хлопця в обличчя, шапка злетіла з голови й покотилася по талому снігу. Алани, не очікуючи від хлопця такої зухвалості, здивовано дивилися на молодого вершника. Атей пригнувся до шиї свого коня, і той понісся у степ, немов стріла, випущена з тугого скіфського лука. Алани схаменулися тільки тоді, коли Атей вирвався з їх оточення і полетів у відкритий степ. За давнім скіфським звичаєм, ковалі ніколи не ставили свої шатра у самому таборі. Їх праця вимагала усамітнення й відкритого простору. Атей прямував свого скакуна до невеликого яру, де стояло їх шатро. Позаду почувся пронизливий свист і вигуки сарматів — декілька найбільш запальних аланів кинулися навздогін за хлопцем…
…Щит Таргітая коваль Аріант почав робити за півроку до битви при Урочищі Трьох Мечів. Одного вечора, коли сонце вже не так зігрівало степ і у повітрі відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді — ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…
…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально
Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.
Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…
Глава 4. Стрибок у безодню
Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли — там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед — туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно — ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним кроком стає все важчим й важчим. Щит колотив його по спині, і хлопець перехопив його, притискуючи обома руками до грудей.
Коли вже до Борисфену залишалося не більше двох десятків кроків, хлопець перечепився через щось і покотився по землі. Коли він спробував підхопитися, різкий біль у вивернутій нозі примусив його знову впасти на коліна. Атей озирнувся — алан швидко наближався. Хлопець вже ясно бачив довгу русяву бороду ворога, клуби білого пару, що вихоплювалися з ніздрів велетенського коня. Алан миттєво вихопив стрілу з гориту й напнув тятиву свого лука. Час немов зупинився для Атея. Тяжко дихаючи, зчепивши зуби, хлопець із жахом спостерігав, як кінь алана повільно, дуже повільно встає на дибки і як вершник, перехилившись з сідла, випускає стрілу. Атей інстинктивним рухом виставив перед собою Щит Таргітая. Стріла чорною блискавкою зі свистом понеслась до хлопця. Атей закляк, не в силах поворушитися. Раптом м’яка хвиля ледь не висмикнула щит з його рук. Атею на мить здалося, що перед щитом майнуло яскраве сяйво, і стріла, відкинута якоюсь дивною силою, безсило впала до ніг Атея. Алан щось крикнув і вихопив довгий меч із зігнутим лезом. Атей закинув за спину щит і тремтячою рукою висмикнув із гориту лук. Алан стрімко нісся на нього, щось горлаючи. Його меч зі свистом розсікав повітря. До хлопця залишалося лише декілька кінських стрибків. Атей підхопив стрілу і поклав її на тятиву. Тятива лука, зробленого Аріантом із турячих рогів, дзенькнула, і аланський вершник, здивовано дивлячись на стрілу, що легко проштрикнула панцир на його грудях, захитався в сідлі. Меч випав із його руки, і він тяжко повалився з коня.
Атей сунув лук у горит і ледь зміг підвестися, кривлячись від болю в нозі. Кінь алана біг прямо на нього. Атей ледь встиг відсахнутися від скакуна і сам не помітив, як вхопився за луку сідла і, стрибнувши, опинився на коні. Кінь тяжко дихав — відчувалося, що він був вкрай виснаженим. Клапті білої піни спадали з його боків, очі були залиті кров’ю, кінь хрипів і декілька разів брикнув задніми ногами, намагаючись скинути незнайомого вершника. Атей закрутився, намагаючись стримати коня. Його руки, закляклі від холоду, плуталися у шкіряній вуздечці, ранячись до крові бронзовими бляшками. Позаду чувся тупіт, розлючені алани, яким нарешті вдалося видряпатися з яру, швидко наближалися до Атея, Хлопець щосили хлюснув коня акінаком у піхвах і помчав до берегу Борисфену.
Прямо йому в обличчя хльостко вдарив вологий вітер. Над рікою тяжко звисав туман. Холодом і небезпекою віяло від могутнього Борисфену. Кінь, в сідлі якого ледь тримався Атей, забив копитами, перелякано сахаючись від непривітної свинцевої рівнини ріки, яка, ледь прикрита туманом, темніла під високим крутим схилом берегу. Щось свиснуло біля голови Атея, і він краєм ока встиг побачити, як стріла полетіла у ріку, миттєво розтанувши у тумані. Часу для вагання вже не залишалося. Атей дав коню відступити на десяток кроків від прірви і, щосили вдаривши коня акінаком, спрямував його прямо в темне провалля надрічкового туману…