Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

Коли Річард дістався до Віктора, у нього дико боліла голова. Його нудило від того, що він уже чув і, що боявся почути.

Віктор був на місці і чекав його. Для нього це було дещо зарано. Зазвичай коваль приходив ближче до світанку. Віктор відчинив двері на склад. Він поставив на полицю лампу, щоб Річард міг підігнати фургон якомога ближче.

Річард зістрибнув на землю.

— Давай, Річард, розвантажуй свій фургон, — посміхнувся Віктор, — а потім ми з тобою поїмо лярд і поговоримо.

Річард почав методично

розвантажувати фургон. Він був не дуже-то розташований до бесіди, відмінно представляючи, про що Віктор має намір з ним поговорити. Віктор, як зазвичай, надав Річарду право розвантажувати самому, радіючи, що сталь привозять тоді, коли треба. Він рідко отримував потрібне від транспортних компаній, хоча платив їм більше.

Річард не заперечував залишитися на самоті. Літо так далеко на півдні Старого світу було сущим нещастям. Вологість жахлива, і вночі нітрохи не краще, ніж вдень.

Працюючи, він згадував ті яскраві дні, що проводив з Келен біля джерела в горах. Здавалося, з тих пір пройшло ціле життя. Йому було важко сподіватися, що він коли-небудь побачить знову її, але його точила тривога за Келен, особливо тепер, коли прийшло літо. Іноді йому було так боляче думати про неї, нудьгувати по ній, тривожитися за неї, що доводилося викидати її з голови. А іноді тільки думки про неї допомагали йому жити далі.

До того часу, як він закінчив, небо вже почало світлішати. Річард знайшов Віктора в дальній кімнаті. Двері були розкриті навстіж, щоб вранішнє світло падало на мармуровий моноліт. Коваль милувався своїм каменем, тою укладеною в ньому статуєю, яку бачив тільки він.

Пройшло досить багато часу, перш ніж він помітив що поруч стоїть Річард.

— Давай, Річард, з'їсиш зі мною лярд.

Вони сіли на порозі, дивлячись на простягнутий внизу Притулок, на милі кам'яних стін, розовіючі в світанкових променях. Навіть звідси Річард міг розгледіти на одній зі стін мерзенну статую, що зображала нікчемність людства.

Віктор простягнув Річарду білий шматочок лярда.

— Річард, повстання, про яке я тобі казав, почалося. Але ти напевно про це вже чув.

— Ні, не почалося, — заперечив Річард. Віктор тупо втупився на нього.

— Але ж воно ж почалося!

— Розпочався великий бедлам. А зовсім не те повстання, про яке ми з тобою говорили.

— Ні, це воно. Ось побачиш. Сьогодні багато людей вийдуть на вулиці. — Віктор змахнув рукою. — Річард, ми хочемо, щоб ти очолив нас.

Річард чекав цього.

— Ні.

Цього разу його відповідь застала Віктора зненацька.

— Але чому?

— Тому що дуже багато людей загинуть. — Віктор реготнув.

— Та ні ж, Річард! Ти не так зрозумів. Це не такого роду повстання. Цей виступ людей доброї волі. Це повстання заради поліпшення життя людства. Це те, що проповідує Орден. Ми — народ. Орден говорить, що він — для народу, і тепер, коли ми висловимо йому народні вимоги, їм доведеться прислухатися і поступитися.

Річард сумно похитав головою.

— Ти хочеш, щоб я став твоїм вождем?

— Так.

— Тоді я хочу, щоб ти дещо для мене зробив, Віктор.

— Ну звичайно, Річард! Говори.

— Ти будеш триматися подалі від усього, що пов'язано з цими заворушеннями. Це мій наказ як твого вождя. Сьогодні ти залишишся тут і будеш працювати. Тримайся подалі від усього цього.

Віктор подивився на нього так, немов сприйняв його слова як жарт. Але через пару митей зрозумів, що Річард зовсім не жартує.

— Але чому? Ти не хочеш, щоб життя стало краще? Хочеш прожити ось так все життя? Ти не хочеш жодних змін на краще?

— Ви маєте намір перебити тих чиновників Ордена, яких захопили?

— Перебити? Річард, чому ти говориш про вбивство? Це ж заради життя. Заради того, щоб воно стало краще.

— Віктор, послухай мене. Ці люди, проти яких ви виступаєте, не стануть грати за вашими правилами.

— Але вони захочуть…

— Ти залишишся тут, на роботі, інакше помреш разом з багатьма іншими. Орден придушить це повстання від сили за два дні, а потім почнеться полювання на всіх, кого запідозрять хоча б в найменшій допомозі повсталим. Дуже багатьом доведеться померти.

— Але якщо ти очолиш нас, то зможеш висловити наші вимоги. Тому-то ми і хочемо, щоб ти нас очолив. Щоб запобігти такого роду труднощам. Ти вмієш переконувати. Ти знаєш, як добитися потрібного результату. Подивися, скільком ти допоміг в Алтур-Ранзі: Фавалю, Пріску, мені і багатьом іншим. Ти потрібен нам, Річард. Нам потрібно, щоб ти переконав людей примкнути до повстання.

— Якщо вони не знають, за що борються і чого хочуть, то ніхто і ніщо їх не переконає. Вони зможуть перемогти, тільки якщо будуть настільки жадати свободи, що будуть готові не тільки вбивати заради неї, але і вмерти за неї. — Річард встав і обтрусив штани. — Тримайся осторонь від усього цього, Віктор, інакше помреш разом з ними.

Віктор пішов за ним до фургона. Вдалині на будівництво імператорського палацу почали прибувати робітники. Коваль взявся за дерев'яний бік фургона, явно бажаючи ще щось сказати.

— Річард, я розумію, що ти відчуваєш. Правда, розумію. Я теж вважаю, що ці люди не так сильно прагнуть свободи, як я. Але ж вони не з Каватури, тому, можливо, просто не знають, що таке справжня свобода. Але на даному етапі це все, що ми можемо. Чому б тобі все ж не спробувати, Річард? Річард Рал, з Д'харіанської імперії, що на півночі, він розуміє наше прагнення до свободи і спробував би.

Річард забрався в фургон. Цікаво, звідки люди знають все це? Він захопився тим, що іскорки цих ідей змогли долетіти так далеко. Взявши поводи і батіг, Річард обмінявся поглядом з ковалем, сп'яненим легким подувом свободи.