Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

— Пріска живий? — Віктор кивнув.

— Високопоставлені особи не захотіли, щоб його поховали в небі, оскільки його вміння можуть стати в нагоді. Його замкнули в казематі. Орден знає, що йому потрібні умільці. І Пріску випустили, щоб він зробив те, що їм потрібно. Якщо він хоче залишатися в живих, він повинен відлити бронзу за свій рахунок, в якості дару народу. Вони сказали, що це його покута. Я повинен дати йому специфікації і простежити за складанням і установкою.

— Віктор, я хочу купити твій камінь. Брови коваля недружелюбно

насупились.

— Ні.

— Нарев з Нілом пронюхали про штраф. І вважають, що я занадто легко відбувся. Вони наказали мені виліпити цю саму статую — як Прісці відлити бронзу — в якості покути. Я повинен сам придбати камінь і працювати з ним після денної роботи на будівництві. Вони хочуть, щоб вона була готова до зимового освячення Сховища.

Віктор подивився на стоячу на полиці модель, як на якогось монстра, що прийшов по його душу.

— Річард, ти ж знаєш, що значить для мене цей камінь. Я не…

— Віктор, послухай…

— Ні, — виставив руку Віктор. — Не проси мене про це. Я не хочу, щоб цей камінь перетворився на потворність, як і все, до чого доторкається Орден. Я цього не допущу.

— Як і я.

— Ось що тобі належить виліпити! — Сердито тицьнув Віктор в модель. — Та як ти взагалі можеш думати про цю убогість, відвідуючи мій прекрасний камінь?!

— Не можу. Річард спустив гіпсову модель на підлогу. Взявши великий молот, який стояв біля стіни, він могутнім ударом розніс кошмарище на тисячі осколків. І взявся спостерігати, як білий пил повільно випливає за поріг і летить вниз по пагорбу до притулку, як якийсь злий дух, який повертається в підземний світ.

— Віктор, продай мені твій камінь. Дозволь мені вивільнити красу, що ховається в ньому. Віктор недовірливо примружився.

— У камені є вада. Тріщина. З нього не можна нічого витесати.

— Я про це думав. І знайшов спосіб. Я знаю, що можу це зробити.

Віктор торкнувся каменя, немов заспокоюючи засмучену кохану.

— Віктор, ти мене знаєш. Хіба я хоч раз підставив тебе? Хоч раз образив?

— Ні, Річард, ніколи, — тихо промовив коваль.

— Віктор, мені необхідний цей камінь. Це найкращий зразок мармуру. Він, як ніякий інший, приймає і відбиває світло. І він такої зернистості, що дозволяє робити дрібні деталі. Для цієї статуї мені потрібен найкращий. Клянуся, Віктор, якщо ти мені довіриш його, я не підведу тебе. Я ні за що не зраджу твій любові до цього каменю, клянусь!

Коваль ласкаво провів широкої мозолястою долонею по каменю, що мало не вдвічі підносився над ним.

— А якщо ти відмовишся ліпити для них статую?

— Ніл сказав, що тоді мене відправлять назад у в'язницю і протримають, поки я не зізнаюся або не помру під тортурами. Я опинюся похованим у небі ні за гріш.

— А якщо ти замість цього, — Віктор тицьнув у осколки моделі, — зробиш те, що хочеш, а не те, що бажають вони?

— Може, мені хочеться перед смертю знову побачити красу.

— Ба! Що ти задумав? Що хочеш витесати перед смертю? Що може коштувати твого життя?.

— Велич людини — найвища форма краси. Рука коваля застигла на камені, він пильно подивився Річарду в очі, але промовчав.

— Віктор, мені потрібна твоя допомога. Я нічого не прошу даром. Я дам тобі твою ціну. Назви її.

Віктор окинув камінь люблячим поглядом.

— Десять золотих марок, — з хороброю упевненістю заявив він, знаючи, що грошей у Річарда немає.

Річард поліз у кишеню і відрахував десять золотих. Він простягнув гроші Віктору. Коваль насупився.

— Звідки у тебе такі гроші?

— Заробив. Заробив, допомагаючи Ордену будувати цей їх палац. Пам'ятаєш?

— Але ж вони забрали всі твої гроші! Ніккі сказала їм, скільки в тебе є, і вони забрали все.

— Ти ж не думаєш, що я настільки дурний, щоб тримати всі свої гроші в одному місці, а? — Хитро примружився Річард. — Та в мене там всюди золото розіпхане. Якщо цього мало, я заплачу тобі стільки, скільки захочеш.

Річард знав, що камінь коштовний, хоча і не вартий десяти марок, але це ж Віктор, тому Річард і не сперечався щодо ціни. Він готовий був заплатити будь-яку суму.

— Я не можу взяти в тебе гроші, Річард. — Коваль рішуче махнув рукою. — Я не вмію тесати. Це була всього лише мрія. Оскільки тесати я не вмію, то все, що я міг, це мріяти, уявляючи собі красу, заховану в цьому камені. Він з моєї батьківщини, де колись панувала свобода. — Він ласкаво погладив мармур. — Це благородний камінь. Мені б хотілося побачити зроблену з цього каватурского мармуру велич. Ти можеш взяти його, мій друже.

— Ні, Віктор, я не хочу забирати у тебе мрію. Навпаки, я хочу деяким чином здійснити її. Я не можу прийняти це в подарунок. Я хочу купити його.

— Але чому?

— Тому що мені доведеться віддати його Ордену. Я не хочу, щоб ти віддавав це Ордену. А мені доведеться це зробити. Більш того, вони напевно захочуть знищити статую. І вона повинна належати мені, коли вони це зроблять. Я хочу заплатити тобі за мармур.

— Значить, десять марок, — простягнув руку Віктор. Річард вклав йому в руку десять марок і затиснув йому в долоні.

— Спасибі, Вікторе, — прошепотів він. — Куди тобі його доставити? — Посміхнувся Віктор. Річард протягнув ще один золотий.

— Можу я орендувати це приміщення? Мені б хотілося тесати тут. Звідси, коли я закінчу, її легко спустити волоком до палацової площі.

— Вирішено, — знизав плечима Віктор. Річард простягнув дванадцяту монету.

— І я хочу, щоб ти виготовив мені інструменти, якими я буду працювати з цим каменем. Найкращі інструменти, — які ти коли-небудь робив. Такі, якими користувалися в тебе на батьківщині, ваяючи красу. Цей мармур вимагає всього самого кращого. Зроби інструменти з кращої сталі.