Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Але тепер, щиро кажучи, мене у всій цій історії найдужче тішить те, що генератор дав хоч якийсь струм. Це означає, що принаймні обмотка ціла.
— А замикання? — запитав Фізик.
— Нічого страшного — вибило тільки автоматичний запобіжник, це дрібниця. Механічна частина розсипалася зовсім, але ми собі з цим зарадимо. У нас є запасні комплекти підшипників, треба тільки пошукати. Звичайно, теоретично обмотку теж можна довести до ладу, тільки не голими руками, інакше ми над цим посивіємо. Тепер я розумію: в мене просто рука не підіймалася, щоб ретельно все перевірити — я боявся, що там повно пороху, а тоді, самі знаєте, що з нами було б.
— Реактор… — почав Хімік. Інженер скривився.
— Реактор само собою. До реактора черга ще дійде.
Спершу нам потрібен струм. Без струму ми нічого не вдіємо.
— І ти що, думаєш узятися до машин негайно? — з надією в голосі запитав Фізик.
— Так. Ми складемо план черговості ремонтів, я вже радився про це з Координатором. Спершу треба мати бодай один справний агрегат. Звичайно, доведеться йти на певний ризик, бо агрегат треба запустити без атомної енергії — чорти його батька знають як! Хіба що киратом… Щоб його… Відколи не працює електричний розподільник, я навіть уявлення не маю, що діється в реакторі.
— Нічого страшного — нейтронові діафрагми діють навіть без дистанційного керування, — сказав Фізик. — Реактор автоматично перейшов на холостий стан — щонайбільше під час попереднього запуску може трохи підвищитися температура, якщо охолодження…
— Дякую! Реактор може розплавитись, а ти кажеш «нічого страшного»?
Вони сперечалися дедалі запальніше, потім почалася серйозна дискусія, а оскільки нікому не хотілося спускатися в ракету, то заходились креслити схему на піску, аж поки з отвору тунелю виринула Лікарева голова.
Вони підхопилися.
— Ну, що там?
— З одного боку, ми довідалися дуже мало, а з іншого, навпаки, багато, — відповів Лікар, у якого був досить-таки своєрідний вигляд, бо над поверхнею стирчала тільки його голова. — Мало, — тягнув він, — бо, хоч як дивно це звучить, — а я й досі ще не певний, чи це одне створіння, чи двоє. В усякому разі, це тварина. Вона має дві кровоносні системи, але вони розділені не повністю. Те, велике — носій — рухалося, як я думаю, стрибками або кроками.
— Це велика різниця, — зауважив Інженер.
— А може, і так, і так, — пояснив Лікар. — Те, що мало вигляд горба… там у нього травний тракт.
— На спині?
— Це була не спина! Коли його вдарило струмом, воно впало догори черевом!
— Що? Ти хочеш сказати, що те, маленьке, схоже на… — Інженер зам’явся.
— На дитя, — спокійно докінчив Лікар. — Так, воно якимось чином їздило верхи на цьому носії — в усякому разі, Це цілком можна припустити. Ну, не верхи, — виправився він, — найчастіше, мабуть, воно сиділо всередині великого тулуба — там є таке собі сумчасте гніздо, і єдине, з чим його можна порівняти, то це сумка кенгуру, але схожість дуже приблизна й не має функціонального значення.
— І ти допускаєш, що це створіння розумне? Як на мене… — сказав Фізик.
— Воно не може не бути розумним, якщо зуміло відчинити двері й зачинити їх за собою, не кажучи вже про запуск машин, — відповів Лікар, який чомусь ке виявляв особливого бажання виходити на поверхню, — заковика тільки в тому, що в нього відсутня нервова система в нашому розумінні.
— Тобто як?! — аж підскочив Кібернетик. Лікарева голова підвела брови.
— Нічого не вдієш. Це факт. Там є органи, призначення яких становить для мене поки що цілковиту загадку. Є спинний мозок, однак у черепі — в цьому маленькому черепі — мозку немає. Точніше, там є щось, але перший-ліпший анатом назвав би мене неуком, якби я спробував переконати його, що це мозок… Якісь залози, схожі на лімфатичні, а між легенями — в нього аж троє легенів — я виявив щось дуже дивне. Щось таке, що мені вельми не сподобалося. Я поклав це в колбу зі спиртом, потім зможете оглянути. А зараз нас чекають нагальніші справи. Машинне відділення, на жаль, виглядає як різниця. Треба негайно все повиносити й позакопувати — в ракеті досить тепло, і поспішати справді необхідно — особливо за такої спеки. Можете надіти темні окуляри й зав’язати собі обличчя, запах не огидний, але така маса сирого м’яса…
— Ти жартуєш? — збліднувши, запитав Фізик.
— Зовсім ні.
Лікар тільки тепер виліз із тунелю. Поверх гумового халата на ньому був білий, весь у червоних плямах.
— Справді, від цього може замлоїти, мені дуже неприємно. Але нічого не вдієш — треба. Ходімте.
Лікар
Похоронні роботи, як це назвав Хімік, закінчилися тільки пізно пополудні. Працювали напівголі, щоб не забруднити комбінезони, виносячи жахливий вантаж, чим тільки можна було — відрами, на бляшаних ношах, — закопали розчленовані рештки за двісті кроків від ракети, на вершині пагорба і, незважаючи на Координаторові заклики економити воду, витратили на миття аж п’ятеро відер. Кров великого створіння, поки вона не згорнулася, нагадувала людську, але швидко ставала оранжевою й, висихаючи, оберталася на жовтавий сипкий порошок.
Змучений екіпаж розташувався під ракетою, освітленою скісним промінням сонця; ніхто не міг навіть думати про їжу, всі тільки спрагло пили каву й воду; один за одним люди задрімали, хоч повинні були обговорити перший етап ремонтних робіт. Коли проснулися, була вже ніч. Треба було йти на склад по продукти, відкривати консерви, розігрівати їх, а потім — мити посуд. Опівночі раптом вирішили не лягати — всі-бо виспалися, — а розпочати підготовчі роботи.
Серця в них забилися жвавіше, коли вони заходилися звільняти від пластикових і металевих уламків кришку аварійного генератора. Працювали ручними домкратами, годинами розкопували сталевий мотлох, шукаючи кожну запасну частину, кожну дрібницю, рівень чи ключ; нарешті боковий генератор було оглянуто повністю, розбитий підшипник замінено новим, а лопаті найменшого з компресорів приведено в робочий стан. Інженер досяг цього досить простим, ба навіть примітивним способом: оскільки резервних лопатей було обмаль, він просто зрізав кожну другу лопать — продуктивність крильчатки, певна річ, від цього зменшилася, але, у всякому разі, вона була придатна для роботи. О п’ятій годині над ранком Координатор сповістив про закінчення робіт — так чи інакше, сказав він, їм доведеться здійснити ще не одну вилазку хоча б для поповнення запасів води; зрештою, знайдуться й інші причини, тож немає потреби змінювати ритм сну і відпочинку. Він запропонував поспати до світанку, а тоді знову взятися до діла.
Решта ночі минула спокійно. Вранці ніхто не виявляв бажання виходити на поверхню — всі були готові працювати далі — і то негайно. Інженер уже зібрав щось на зразок комплекту інструментів першої необхідності, і їм більше не доводилося по кожну дрібницю бігати по всіх каютах. Передусім перевірили розподільний щит, так густо всіяний слідами коротких замикань, що його довелося монтувати майже наново. Те, що вийшло з ладу, замінювали деталями, безжально знятими з інших агрегатів, які не працювали. Відтак приступили до запуску власне генератора. Розроблений Інженером план був досить ризикований: він запропонував ротор генератора привести в рух крильчаткою компресора, змінивши його на турбіну, котру обертав стиснений кисень. За нормальних умов аварійна система приводилася в рух водяною парою високого тиску з реактора, — реактор, серце корабля, вважається найміцнішим з усіх механізмів, — однак тепер, з огляду на повне виведення з ладу електромережі, про це нічого було й думати. Отож доводилось використовувати недоторканний запас кисню, але цей безцінний газ марнувався лише на перший погляд, — вони розраховували на те, що, тільки-но машинне відділення почне працювати, знову можна буде наповнити спорожнені балони атмосферним киснем. Іншого шляху не було — про те, щоб запустити атомний реактор без електрики, міг мріяти лише божевільний. Щоправда, Інженер, потай від інших, готовий був піти й на цей божевільний крок, якби «кисневий проект» підвів. Бо невідомо було, чи стиснений кисень не вичерпається раніше, ніж удасться запустити реактор.
Лікар стояв у вузенькій штольні під підлогою верхнього ярусу машинного відділення й збудженим голосом читав показання кисневих манометрів. Тиск у балонах падав. Решта працювали нагорі, крутячись, мов муха в окропі. Фізик вовтузився біля тимчасового розподільного щита реактора, змонтованого так, що в кожного земного фахівця, якби він подивився на нього, волосся диба стало б. Інженер, чорний, наче негр, від мастила, висячи головою вниз, кріпив щітки кілець, Координатор застиг поруч Кібернетика — обидва вони дивилися поки що на мертву шкалу лічильника нейтронів, а Хімік бігав від одного до іншого, мов хлопчисько, що подає інструменти.