Соляріс. Едем.
Шрифт:
Кисень сичав, компресор у ролі газової турбіни грізно гув, злегка побрязкуючи й вібруючи — крильчатка, з якою Інженер повівся так по-варварському, не була як слід збалансована, оберти генератора наростали, його виття набирало дедалі вищого тону, лампи, які звисали із сяк-так натягнених під стелею кабелів, давали уже біле, яскраве світло.
— Двісті вісімнадцять… двісті два… сто дев’яносто п’ять, — долинав монотонний, спотворений металевою луною голос невидимого Лікаря.
Інженер виліз з-під генератора, витираючи мастило й піт із зарослого
— Можна, — видихнув він.
Від величезного напруження в нього тремтіли руки, і він не відчував ніякого хвилювання, коли Фізик сказав:
— Умикаю першу.
— Сто вісімдесят… сто шістдесят три… сто шістдесят, — розмірено повідомляв Лікар, перекрикуючи виття генератора, який почав уже давати пусковий струм на реактор і з кожною хвилиною вимагав дедалі більше кисню для підтримки обертів.
— Повне навантаження! — простогнав Інженер, який стежив за електроприладами.
— Умикаю все! — сповненим відчаю, ламким голосом вигукнув Фізик й, інстинктивно зіщулившись, мовби чекаючи удару, обома руками втиснув чорні ручки.
Кібернетик розтулив рот. Координатор, сам того не помічаючи, щораз міцніше стискував його плече. Вони дивилися на прямокутні шкали приладів з вибитим склом і нашвидку випростаними стрілками — лічильники щільності потоку швидких нейтронів, контролю циркуляції електромагнітних насосів, індикатора ізотопних забруднень і комплексних внутрішніх термопар реактора. Генератор стогнав, вив, з-під кілець, які погано контактували, сипалися іскри. Всередині реактора, за товстим, блискучим панциром панував мертвий спокій. Стрілки навіть не поворухнулися. Нараз Фізикові здалося, що всі вони помутніли, розмазалися, він заплющив очі, а коли знову розплющив їх, повні сліз, то побачив стрілки в робочих позиціях!
— Пройшов критичний!!! — щосили загорлав він і заплакав, не випускаючи ручок.
Він відчував, як обм’якають його м’язи, бо весь час чекав вибуху.
— Мабуть, заїло стрілки, — спокійно мовив Координатор, ніби не бачив, що діється з Фізиком.
Йому важко було говорити — так міцно він стиснув щелепи.
— Дев’яносто… вісімдесят один… сімдесят два… — рівномірно викрикував Лікар.
— Давай!!! — скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.
Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.
— Сорок шість… сорок шість… сорок шість, — розмірено повторював Лікар.
Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, робилося дедалі темніше.
— Сорок шість… сорок шість!.. — викрикував із штольні Лікар.
Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі ввімкнені прилади показували зростання напруги.
— Сорок шість… сорок шість… — весь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.
Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертався дедалі повільніше, потім востаннє
— Сорок шість… сорок шість… — усе ще повторював Лікар.
— Як теча? — запитав Координатор.
— У нормі, — відповів Кібернетик. — Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.
Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.
— Сорок шість… — трохи не плачучи, повторював Лікар.
— Годі! — крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. — Уже не треба! Реактор дає струм!!!
Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди — безшумно. В сталевій горловині колодязя з’явилося бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.
— Справді? — запитав він.
Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити власним очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.
— Справді? — повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.
— Чого це ти знов? — сердито блимнув на нього Кібернетик. — Перестань!
Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився в стрілки приладів.
Ніхто не знав, як довго це тривало.
— Знаєте що? — молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.
Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.
— Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, — прошепотів він і відвернувся.
4
При пізніх сутінках Координатор й Інженер вийшли на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі виношеного з ракети грунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.
— Я не вірив, — стомлено промимрив Інженер.
— Я теж.
— Цей реактор непогано працює, га?
— Солідна, земна робота.
— Подумати тільки — витримав! Вони хвилину помовчали.
— Чудовий початок, — знову озвався Координатор.
— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це… біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби…
— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи…
— Гравіметричний розподіл, еге ж?
— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.
— Зробимо.
— Атож.
Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.
— Зовсім забув… — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.
— А я ні. Я весь час думаю про це… точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.