Сонячна машина
Шрифт:
— Будь ласка! Тiльки швидше.
— Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!
Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.
— I вас також!
— Бр-раво, Шпiндлере!
— Дякуємо!
— Генiальна гiпотеза!
Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.
— Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви — боги, то вигукуйте — не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми — боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.
— Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!
— Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського
— О, будь ласка!
— Зараз. Прошу уваги.
Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.
— Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина — громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства — все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми — iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми — боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару — сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму — добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв — жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв — проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання — все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?
— Свинi!
Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.
Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому
Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.
Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки — нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це — категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти…
Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом — серйозним, дiловим i напруженим — повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богiв по зайвi подушки й одежу?
Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.
— Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей.
Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх.
Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.
Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi.
— Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, — все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього — нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.
— Але кому ж лист? Кому?
— Лист по-старинному адресований: «Пановi Максовi Шторовi». Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.
Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу.
Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей.
Лист, видно, зовсiм коротенький — два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть — зовсiм не божi прикмети.
— Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною?
Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче.
Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали.
Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера.
— Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га?
Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це — найрозумнi ше, що можна робити.
— Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!
Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток.
Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.