Сонячна машина
Шрифт:
Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.
Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi.
Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв.
Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi,
Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!!
Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька — гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.
Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?
Макс обережно попiд стiною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цiдили свої перетомленi ласки «творцi краси», де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови «вибранцiв», там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не цiдять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обiймах.
Але Сузанни все ж таки нiде немає.
Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця, стоїть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не має пари або той, з ким хотiла б бути у парi, взяв собi iншу. I вона стоїть i сумно дивиться на намисто крапель на голих вiтах дерев.
Макс обережно пiдходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.
Дiвчина чогось трошки нiяковiє, потiм скидується й виявляє готовнiсть провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кiмнатi.
— А не з гiстьми?
— Якими гiстьми?!
— А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?
Дiвчина знову трошки нiяковiє.
— Нi, то не гостi. То так… Ми тут живемо. В нас раз у раз так…
— Ах, так?
— Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич?
— Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?
— Еге ж, сама.
— Вона здорова, не знаєте?
— Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати.
— Будь ласка.
Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни.
Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки
Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.
Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:
— Ось цi дверi.
Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.
Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi — i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.
Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.
— Сузанно!
Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв.
Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:
— Сузанно!!
Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не рухаються.
Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому жаховi, болевi й одчаєвi.
— Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути.
Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.
Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день.
Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс.
Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.