Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– З однією людиною треба зустрітись, – ухилився від прямої відповіді Крилатий. – Може, знаєте Чилікіна?
– Дімку? – якось радісно і водночас з тривогою перепитав шофер. – Та ми ж з ним на одній квартирі живемо.
Крилатий відчув легке хвилювання. Оце несподіванка! Він опинився в одній кабіні з людиною, яка живе разом з Дмитром Чилікіним! Можливо, Бубликов навіть дружить з ним. Та, мабуть, так і є. Інакше навряд чи наймали б вони одну кімнату.
І Крилатий, не виявляючи своїх почуттів, поцікавився:
– Він вдома? Нікуди не поїхав?
Шофер ствердно хитнув головою:
– На
– Ким працює на будівництві?
– Слюсарем-монтажником.
– І як успіхи?
– В передовиках ходить. Головатий хлопець.
– Одружений?
– Що він, сказився? – широко посміхнувся шофер. – Навіщо йому ці ланцюги Гіменея? Встигне… Пелюшки від нас нікуди не втечуть…
– Ви теж не одружені?
– Ми з Дімкою поклялися один одному, поки комбінат не побудуємо, ні з ким шури-мури не крутити. Не можна працювати на два фронти.
Крилатий розкотисто засміявся:
– Принципові ви хлопці!..
– Одруження – справа важлива, – солідно промовив шофер. – І підходить до неї треба по-серйозному.
– Я з вами згоден.
Машина в'їхала в березняк. Пронизані жовтим промінням сонця, стояли навкруги то стрункі, як щогли, то дивовижно вигнуті білокорі дерева, що нагадували велетенські канделябри. Кожне з них мало свою неповторну форму. Тут були схожі на невтішну вдову плакучі берези, що схилили до землі у скорботній величі густі пасма гілок, і стрункі, в розквіті літ, молоді красуні з пухнатими кучерями верховіть, і могутні діди, що обросли густим мохом. У глибині лісу дерева зливалися в суцільну чорно-білу непрозору стіну.
– Яка краса! – захоплено вигукнув шофер і, закохано дивлячись навкруги, додав: -Тут не тільки очима, а й душею треба дивитись.
І Крилатий дивився «душею», як за вікном кабіни могутнього МАЗа миготіла забарвлена яскравими осінніми фарбами сибірська тайга. Вона була чарівна у своїй прощальній красі. Кожен кущ красноталу з фіолетовим листям на тонких пружних гілках, кожна окроплена пурпуром напівроздягнена осичина, що заблукала в чужому гурті темно-зелених ялин, кожна самотня сосна, що вчепилася в скелю оголеним корінням, хвилювали Крилатого, який дуже любив природу. Могутня тайга підкорила його душу багатством своєї палітри, таємничим шелестом, дивним шумом і п'янким грибним духом. Не хотілося говорити, а лише слухати і мовчки дивитися на цей казковий світ осіннього лісу.
Виселок будівників якось несподівано вигулькнув перед очима Крилатого – широка вулиця, обабіч якої, наче грудочки рафінаду, біліли стандартні будиночки, вкриті шифером. Біля одного з них із встановленою на даху щіткоподібною антеною Кузьма Бубликов зупинив свій розгарячілий після їзди МАЗ.
– Милості просимо до нашої холостяцької господи, – жартома мовив він, вискочивши на різьблений ґанок і гостинно розчинивши, перед Крилатим двері.
У чистенькій охайній кімнаті з наклеєними на стінах вирізками репродукцій з «Огонька» їм назустріч повільно встав з ліжка вайлуватий хлопець з перев'язаною лівою рукою.
– Знайомтесь, мій друг Дмитро Чилікін, – відрекомендував його Крилатому Кузьма Бубликов.
– Ви Чилікін? – розгублено перепитав
– Так, Дмитро Павлович, – з гідністю, хриплим баском підтвердив той, – тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження.
– Ви народилися в Криму?
– Ні, в Білорусії.
– Тоді прошу вибачення, вийшло непорозуміння, – приховуючи своє розчарування, посміхнувся Крилатий. – Мені потрібен інший Чилікін.
– Значить, знайшли того Савку, та не ту свиту? – засміявся Бубликов, лукаво примруживши веселі очі.
Але Крилатому було не до жартів. Хіба міг він передбачити, що в далекому Сибіру на новобудові знайдеться ще один Чилікін Дмитро Павлович тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження, за фахом слюсар? Що ж тепер робити? Без нічого повертатися в Крим? Підвели його працівники розшуку… Ой як підвели! Хоча, коли об'єктивно підійти до питання, то їх і обвинувачувати нічого. Відповідно до анкетних даних, повідомлених Крилатим, вони виконали його доручення добросовісно і до того ж досить швидко. А те, що натрапили на однофамільця і ще з таким самим іменем та по батькові, таке хоч і рідко, а все ж у житті трапляється.
І тут вайлуватий хлопець зовсім несподівано подав Крилатому рятівну думку. Виявляється, ще не все втрачено.
– Вам доведеться трохи прогулятися по тайзі, – гладячи хвору руку, промовив він. – У наших краях є ще один Чилікін. Тільки не знаю, чи він з Криму. Разом один час працювали.
В душі Крилатого зажевріла надія.
– Який же він з себе?
– Невисокий такий, міцний. Волосся темне, хвилясте, очі чорні з іскоркою.
– А де працює?
– Каміння добуває в кар'єрі. Далеченько звідси, вгору по Іртишу. Місце зовсім глухе.
– Нічого, доберемось! – бадьоро вигукнув Крилатий.
НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК
Каміння добували для потреб будівництва целюлозно-паперового комбінату. Кар'єр знаходився біля підніжжя крутої гори, на скелястих виступах якої росли вікові сосни. З усіх боків його обступала сувора мовчазна тайга. Тільки розкотиста луна вибухів час від часу тривожила її напружену тишу.
Чилікін, замахнувшись важким молотом, одним ударом розколов на дві рівні частини сіру брилу граніту. Вилицюватий довгов'язий хлопець у старенькій мічманці, що працював поруч, сказав:
– Старайся, салаго, старайся. Ти у нашого начальника записаний як ударник. Дивись, і преміальні підкине. А що? Зайвий карбованець завжди згодиться, по собі знаю.
– І звідки в тебе, Клюев, така жадоба до грошей? – обхопив Чилікін руками великий камінь і перевернув його широким боком догори. Гранітна брила засяяла на сонці міріадами кристалів.
– Чому жадоба? Може, я, між іншим, свою наречену на соцзмагання викликав: хто більше заробить? – скинув хлопець з голови мічманку і витер рукавом вкрите крапельками поту обличчя. – Без матеріальної основи нового життя не збудуєш. Через це у мене й цікавість до солідного заробітку.