Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Повернувся… Рідний мій…
Так, обнявшись, пригорнувшись один до одного, вони й увійшли до квартири. Дімка дав сестрам по коробці шоколадних цукерок, а матері накинув на плечі теплу пухову шаль замість старої.
– Ну, навіщо ти витрачав гроші, Дімо? – з м'яким докором промовила мати, а в глибині душі безмірно зраділа, що син виявив до неї таку турботу.
Коли сіли за стіл, мати не знала, чим почастувати його. Принесла з кухні зелений борщ, поставила на стіл голубці, пиріг з маком, побігла до сусідів і попросила маринованих грибів, які так любив Діма, дістала з буфета банку вишневого варення. Після вечері вклала
А вранці, прокинувшись, Дімка знову побачив матір поряд. Мабуть, вона цілу ніч просиділа біля нього, не стуляючи очей. Ніжно глянув на неї, припав устами до теплої, ласкавої долоні. Ні, він ніколи більше не образить її, буде хорошим сином, стане заробляти гроші, як Сенька Патефончик, допомагатиме їй – адже він єдиний мужчина в сім'ї.
ПЕРША ЗАРПЛАТА
Влаштуватися на роботу, навіть у звичайну промислову артіль, виявилось не так легко. Коли у відділах кадрів, куди звертався Дімка, дізнавалися, що він тільки-но вийшов з колонії, йому під різними приводами відмовляли. Нікому не хотілося брати в колектив колишнього правопорушника. Просити Дімка не хотів – це не в його характері. Так і виходив ні з чим, з гіркою образою в серці. А тут ще й мешканці нового будинку, наче змовилися, щодня запитували в нього:
– Що ж ти, Дімо, не працюєш?
І він сам, того не бажаючи, роздратовано відповідав:
– Від роботи коні дохнуть. Ще встигну!..
Гордість не дозволяла йому сказати правду.
От і переживав свої невдачі сам, як завжди ні перед ким не розкриваючи душі. Правда, була думка зайти в міськком комсомолу, вдарити кулаком по столу і поставити вимогу, щоб йому, нарешті, допомогли влаштуватися. Але ж він не комсомолець, і чого йому мають допомагати райкомівці. У них і свого клопоту досить. Крім того, за бешкет могли ще й у міліцію повідомити. Потрапляти туди Дімка не хотів. Тоді зразу подзвонять майору Бурову і скажуть, що він поспішив відпустити на волю колоніста Чилікіна.
Навіщо зловживати його довір'ям?
Вийти із скрутного становища Дімці допоміг зовсім несподіваний випадок. Якось, ідучи по місту, побачив натовп людей, а в центрі заплаканого малюка. Він розтирав брудними кулачками сльози і не міг відповісти, де його дім. Хлопчик або загубився десь у магазині, відставши од матері, або сам непомітно пішов з дому і заблудився.
– Треба його відвести в дитячу кімнату, – порадив якийсь громадянин, – та немає часу. Поспішаю на нараду.
– І де та міліція? – обізвалась городянка в солом'яному капелюшку, що стояла поруч з ним. – Коли треба, то її і вдень із свічкою не знайдеш.
– Я його відведу, – обізвався Дімка, пробираючись до хлопчика крізь натовп. Він знав, де міститься дитяча кімната, в ній не раз доводилось бути й самому.
– Відведи його, відведи, – підбадьорив Дімку чоловік, – не можна, щоб дитина залишалася на вулиці…
– Пішли, – взяв юнак за руку хлопчика і вивів його з натовпу. Той, довірливо пригортаючись до Дімки, задріботів поряд по тротуару.
Інспектором дитячої кімнати працював той же добродушний
– Ви краще допомогли б мені влаштуватись на роботу. А то вже он скільки виходив по різних відділах кадрів…
– Що, ніде не приймають? Є ще в нас перестраховщики, це вірно, – поспівчував йому інспектор. – Але ти не падай духом, все зробим! Треба було зразу прийти до нас. Хто ти за фахом?
– Слюсар.
– По якому розряду працюєш?
– По четвертому.
– Слюсарі скрізь потрібні, влаштуємо відразу.
Старший лейтенант комусь подзвонив, назвав Дімчине прізвище.
– Ну, от і домовились! – сказав, повісивши трубку. – Підеш на завод «Крымметровес».
Дімці було байдуже, де працювати.
– А які там заробітки? На штани та черевики зарплати вистачить?
– Ти про одяг? – старший лейтенант уважно оглянув Дімку з ніг до голови. – Допоможуть тобі, не турбуйся. Директор там людина чуйна, депутат міськради, і голова завкому теж. Я поговорю з ними. Влаштуємо це питання.
Зустріли Дімку на заводі добре. Призначили до майстра передового участка Червонцева, який добре знав Дімчиного батька. Виявилось, ще до війни вони разом працювали в паровозному депо станції Сімферополь, а на фронті були в одному стрілковому батальйоні.
– Ми з тобою, хлопче, тепер наче помазаники, – з ледве вловимим сумом мовив Червонцев. – Ти батька на війні втратив, а я сина. Тож давай триматись один одного. Так буде легше, згоден? А тепер ходімо, я тебе познайомлю з хлопцями. З ними в комсомольсько-молодіжній бригаді будеш працювати.
Слюсарі зустріли Дімку просто чудово. Дали йому найкращий інструмент, допомогли обладнати робоче місце, а потім повели в заводську їдальню і вгостили смачним обідом з чотирьох страв. Всі трималися з ним, як з рівним, хоч він був молодшим від них. Ніхто ні разу не згадав про його минуле. Тільки коли після зміни всі разом ішли додому, бригадир, низенький кремезний чоловік із світлим неслухняним чубом, сказав Дімці:
– Ми народ лагідний, з нами жити можна. Тільки дивись не підводь! Наша бригада на першому місці по плану і дисципліні.
– У мене буде залізно, – пообіцяв Дімка.
– Значить, домовились, – зостався задоволеним його відповіддю бригадир. І, прощаючись біля трамвайної зупинки, раптом згадав: – От, мало не забув! Завтра ми на другу зміну виходимо, то ти вранці будеш вільний. Голова робіткому просив зайти до нього. Підеш з ним купувати обновку. Вирішили за рахунок заводу тебе повністю обмундирувати. Так-то, брате.
Другого дня Дімка повернувся з заводу додому в новому костюмі, нарядній кепці, в хромових черевиках на рипах.
Справжній модник!
Після роботи він навмисне забіг на хвилинку в заводську душову переодягнутися, щоб здивувати всіх удома своїм шикарним вбранням.
Сестричка Люба, угледівши його на порозі, від здивування протерла очі:
– Ох і нарядний же ти, просто на диво!
А мати, непомітно змахнувши кінцем хустини набіглу сльозу, сказала:
– Старайся, сину. Бачиш, як до тебе на заводі ставляться. Цінуй це, будь сумлінним в усьому.