Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Покличте до мене Чилікіна, – вийшовши в коридор, сказав директор черговому вихователю.
– Це новенький із Сімферополя?
– Так, його звати Діма.
Вихователь пішов виконувати розпорядження.
Директор терпляче чекав з півгодини; але Чилікін не з'явився. До кабінету увійшов черговий вихователь, чимось дуже занепокоєний.
– Чилікіна нема ніде, – доповів він.
– Як нема? – здивовано перепитав директор, – Де ж він міг подітися? Шукайте краще.
– Скрізь уже шукали, і як у воду впав.
– Погукайте ще! – суворо наказав директор. – Щоб через десять хвилин вихованець Чилікін був у мене.
Черговий поспішно вийшов. Та знайти
Під час сніданку за столом не виявилось і Вови Вітковського, який недавно прибув з Керчі. Не прийшли Чилікін з Вітковським і на обід. Тоді всі зрозуміли, що хлопці втекли.
Директор повідомив про втікачів у розшук. До сонячної Алушти, оточеної стрункими кипарисами, Дімка з Вовкою добирались на машині. Вони їхали в кабіні великого автофургона, навмисне не сівши в автобус. Думку про втечу подав Вітковський.
– Знаєш, які неприємності матиме наш директор, коли ти втечеш? – переконано сказав він, випадково почувши у спальні, як погрожував Дімка допекти керівникові дитячого будинку. – Навіть з роботи можуть зняти., На це Чилікін тоді відповів:
– Додому я вже не повернусь… Куди ж тікати?
– В Ялту.
– Там у мене немає жодного знайомого.
– А я?
– Хіба ти теж хочеш втікати?
– Якби не хотів, не пропонував би тобі.
– А хто у тебе в Ялті?
– Бабуся. Вона добра, нас не викаже.
– А сам ти звідки?
– З Керчі.
– За що ж тебе запроторили в спецбудинок?
– За любов до мандрів.
І Вова коротко розповів темноокому сусідові про себе. До Керчі він жив у Ялті, а ще раніше – на далекій Камчатці. Батько й мати його рибалки. Ріс він безтурботно, як ї всі діти, – ходив до школи, відвідував фізкультурний гурток, а на літо виїздив у піонерський табір. Там любив стрибати, стріляти з дрібнокаліберної, плавати наввипередки, йому подобалося бути переможцем в цих змаганнях, і він не раз мріяв обов'язково стати чемпіоном країни. В дитинстві все здається доступним і легким. Тоді він ще не знав, що життя може робити круті повороти. Коли Вова був у третьому класі, від них назавжди пішла мама. Вона одружилася з капітаном сейнера з сусіднього промислу і перейшла до нього. Батько спершу сумував за нею, скучав і Вовка. Потім вони склали речі в чемодан і поїхали до бабусі в сонячну Ялту. Бабуся дуже лаяла Вовину маму, що вона покинула сім'ю. Батька знову Потягло на море, а Вова полюбив мандрувати. Він сам не знав, звідки в нього з'явилась ця пристрасть. Якось, пробравшись на теплохід, він поїхав в Одесу. Коли вже сходив на пірс, його затримали і повернули назад до Ялти. Іншим разом він доїхав до Поті. Тут його випадково зустрів батько, який прибув із своїм сейнером здавати улов. Він нам'яв синові вуха і першим же судном відправив його додому. Влетіло Вові і на зборі загону. Але бажання мандрувати у нього не зникло. Коли батько одружився вдруге і вони переїхали в Керч, Вова зробив ще дві подорожі. На ліхтарі «Бея» в Жданов і на автобусі в Євпаторію. З Євпаторії він хотів потрапити на Кавказ, але його затримали на теплоході і відвели в дитячу кімнату. Працівник міліції зв'язався по телефону з керченською школою, де вчився Вова. Директор розповів про пристрасть учня Вітковського до бродяжництва і порекомендував на рік-два влаштувати юного «мандрівника» в спецбудинок. Бо ні шкільний колектив, ні батьки утримати його дома не могли. Так Вова і став Дімчиним однокашником.
Вислухавши Вітковського, Чилікін сказав:
– Добре, зірвемось. Тільки директору нашого будинку я віддячу по-своєму.
Вночі Дімка пробрався в кладову,
– А то кинуться, що нас нема, зразу у міліцію повідомлять, а міліція по телефону – по автостанціях. І зацапають нас зразу ж.
Дімка погодився з його міркуваннями. Повертатися у спецбудинок під конвоєм йому не хотілося. Зупинивши автофургон і дізнавшись, що він їде в Алушту, втікачі умовили шофера взяти їх у кабіну.
– Ви що, близнята? – поцікавився чорночубий водій з лукавими зморшками біля очей, не без цікавості розглядаючи маленьких пасажирів. Обидва хлопчаки були майже рівні на зріст, в однакових костюмчиках. Тільки очі в одного блакитні, мрійні, а в другого чорні – ледь маслянисті, з гарячим вогником.
– Так, дядечку, у нас одна мама, – збрехав Вовка, непомітно штовхнувши ліктем свого товариша.
Дімка додав:
– Тільки я більше схожий на батька, а він – на матір…
– Куди ж ви їдете, коли це не таємниця? – знову поцікавився чорночубий водій.
– До бабусі в гості, – відповів Вова. – Вона живе в радгоспі під Алуштою.
– Значить, вас на повороті скинути?
– Ага, ми звідти пішки двинемо.
Шофер зупинив фургон там, де попросили хлопці.
Вилазячи з кабіни, Дімка з виглядом бувалої людини всунув у руку водієві дві десятки. Але той не взяв грошей:
– Не треба, хлопчики, я не калимщик. Краще купіть на них своїй бабусі подарунок. Вона дуже зрадіє.
Коли машина від'їхала, Вовка сказав:
– Давай обійдемо Алушту, а на околиці знову попросимось на попутну.
– Чого ти все ховаєшся? Боїшся? – раптом розсердився на нього Дімка. – Видумав ще обходити, робити такий крюк, ноги даремно бити.
Вовка насуплено заперечив:
– Не крюк, а навпаки… Навпрошки буде ближче.
– А де ми поїмо? У мене вже кишки марш грають.
– У першому ж селі щось дістанемо.
Дімка неохоче погодився. Він не любив, коли щось робилося проти його бажання.
Вони рушили повз кипариси до гір, минаючи Алушту, що розкинулась в мальовничій долині. Через півгодини знову вийшли на шосе і почали «голосувать». Тут їх і затримав одягнений в новенький кітель старший лейтенант міліції, під'їхавши на мотоциклі.
В дитячому прийомнику без особливих труднощів розібралися, що це за «брати-близнята». Вітковського першою ж машиною відправили назад у спецбудинок, а Дімку Чилікіна як неповнолітнього правопорушника – в дитячу виправно-трудову колонію. З сумом в очах за втраченою волею дивився він через круглий ілюмінатор тісної каюти на кримські береги, що відпливали за обрій. Теплохід віз його до Одеси.
СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК
Важко звикав Чилікін до життя в колонії. Хоч на вікнах корпусів не було важких ґрат і в сонячні дні у приміщенні вистачало світла, все ж воно здавалося не таким ясним і ласкавим, як там, за кам'яною стіною, поверх якої тягся колючий дріт. Час теж минав чомусь дуже повільно. Тижні були схожі один на один, як цеглини, які клав одну на одну каменяр, зводячи стіну. І не вірилось, що ця стіна колись буде закінчена.