Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– До речі, де зараз Вітковський і Чилікін?
Волкова взяла з підвіконня зім'ятий шматочок кольорової тканини і почала протирати засиджене мухами вікно.
– Вовка вже майже рік вчителює в Майкопі, хлопчиків по фізкультурі навчає. Фізруком у ремісничому училищі працює. Недавно листа від нього одержала. Про свого дружка Дімку Чилікіна питався.
– Вам Чилікін теж пише?
– Дімка? Як же, дочекаєшся від нього листа! Як поїхав після смерті Івана, так до цього часу не знаю, де і під якою зіркою знаходиться. Скритний якийсь хлопець. Самі розсудіть. Нікому нічого не сказав, взяв та й виїхав на будівництво, навчання в технікумі покинув. Хіба це розумно? А ніби старанний
Крилатий знову розговорився з Волковою, все ще не втрачаючи надії знайти кінчик нитки, яка привела б його до вузла подій, очевидно, не розв'язаного мало досвідченим слідчим Туляковою. Погано, що її зараз не було в Євпаторії. Незвичайний слід на стіні чомусь все більше переконував Крилатого в тому, що його молода попередниця вела слідство помилковим шляхом.
ВІЗИТ ДО ДИРЕКТОРА
Будинок на Роздольній вулиці Крилатий залишив з якимсь невиразним почуттям. Було трохи гірко, що потрібного вузлика все ж знайти не вдається, і доручене йому повторне слідство справи 3-172 (г) поки що ні на крок не пішло вперед. Зате було втішним інше: можливо, нікого не доведеться притягати до кримінальної відповідальності за передчасну смерть Івана Ключини. Значить, наше суспільство не матиме зайвої втрати. Адже нам дорога кожна людина, яка цінніша від усіх існуючих на світі скарбів. Саме це мав на увазі прокурор області, нагадуючи йому, старшому слідчому, про людську чуйність при веденні справи.
Поки що Крилатий не міг запідозрити в злому намірі ні сварливу, з міщанськими поглядами Волкову, ні студентів – комсомольців Вітковського та Чилікіна, які знаходились під одним дахом з Ключиною в останню добу його життя. Правда, трохи насторожував своїм замкнутим характером і раптовим від'їздом з Євпаторії Дмитро Чилікін. Але хіба мало є серед молоді отаких потайних, але чесних хлопців, романтиків великих будов? Можливо, й Чилікіна потягнуло в далекий сибірський край, щоб віддати сили і вміння молодих рук великій всенародній справі. От тільки треба дізнатись, на яке будівництво він поїхав, як себе там показав. А раптом хлопець став відомим? Зараз таке з кожним може бути, хто має полум'яне серце. «Зайду в технікум і розпитаю», – вирішив Крилатий, прямуючи від Волкової до центру міста.
Де знаходився фізкультурний технікум, він знав. Та коли підійшов до двоповерхового приміщення з великими вікнами, здивувався, прочитавши на скляній табличці, що висіла біля входу: «Школа-інтернат № 3». Що за метаморфоза?
На щастя, двірником виявилась балакуча жінка з симпатичним круглим обличчям, що працювала тут і раніше. Двірничка пояснила Крилатому, що технікум, за наказом начальства, розформували ще на початку року, а його колишній директор, товариш Бронніков Мирон Петрович, живе поблизу, біля яхтклубу, і, коли це потрібно, вона проведе до нього.
– Якщо можете, будь ласка, – не відмовився від послуги Крилатий, щоб марно не витрачати часу на пошуки квартири Броннікова. І не пожалкував, що так зробив.
Дорогою, розмовляючи з жінкою, він дізнався про один факт, який насторожив його. Факт цей не мав прямого відношення до смерті Ключини, але змушував пильніше приглянутись до особи Чилікіна. Двірничка розповіла, що коли Чилікін приїхав в приморське місто, щоб вступити до технікуму, він деякий час жив у її сестри, син якої був йому ровесником. Одного разу хлопці повернулися додому напідпитку, і двірничка почула, як її небіж сказав Чилікіну:
– Тепер можеш сміливо подавати цей папірець. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота…
Про що йшла мова, двірничка тоді не зрозуміла,
– Даремно ви цього не зробили, – з докором у голосі сказав своїй провідниці старший слідчий. – Треба було обов'язково повідомити.
– Не могла я доносити на свого небожа, – опустила жінка повіки і більше не промовила ні слова. Крилатий так і не зрозумів, що з нею: чи вона засоромилась, чи образилась.
Мовчки вони вийшли на набережну. Густішали сутінки. Підковоподібний берег швидко темнів, ставав синьо-бузковим. Лінива хвиля ледь чутно плюскотіла внизу, тягнучи за собою в море гравій. На вечірньому рейді завмер велетенський теплохід. А збоку від нього, ближче до берега, чорніли рибацькі сейнери. То там, то тут засвічувались сигнальні вогники, від чого на блискучій поверхні моря один за одним з'являлися червоні й зелені відблиски.
Та Крилатий не помічав краси південного вечора. Він думав про Чилікіна. Навіщо йому потрібно було вдаватися до підробки і що то за документ? Виходить, хлопець не зовсім чистий на руку. Людина, яка може збрехати в дрібному, здатна й на більше. Адже злочинцем, як відомо, ніхто не родиться. Завжди починається з малого, а закінчується тяжким рецидивом. Можливо, Чилікін мав і інші гріхи, відомі директору технікуму? І як взагалі склалося його життя? Де він ріс і виховувався?
– Ось ми й прийшли, – зупинившись біля триповерхового будинку з інкерманського каменю, промовила двірничка. – Підіймайтесь на другий поверх і прямо в двері.
– Дякую, вже знайду, – вклонився Крилатий, прямуючи до входу.
Він впевнено розчинив скляні, як в магазині, двері і піднявся по східцях.
Ділове побачення, на яке старший слідчий покладав такі великі надії, не принесло бажаних наслідків. Колишній директор фізкультурного технікуму Мирон Петрович Бронніков, гостинна, приємна людина в рогових окулярах, що з'їхали на ніс, побіжно п'ючи чай, поінформував Крилатого про успішність і поведінку Чилікіна. Але про нахили Дмитра, взаємовідносини з Ключиною і Вітковським і, нарешті, на яке з великих будівництв він поїхав, раптово покинувши технікум, Бронніков нічого істотного розповісти не міг.
– Розумієте, якось не вистачає у нас, педагогів, часу на всі ці справи, – Сьорбаючи з блюдечка чай, признався колишній директор. – Студентів багато, навчальна програма велика… Коли там було мені вникати в питання особистого життя хоча б того ж Чилікіна? Ну, зустрічався з ним на перервах і уроках, бачив, що хлопець слухняний і старанний. А які в нього у голові думки, скажу чесно, не цікавився. Правда, якось чув, що він тримався осторонь і дружив лише з Вітковським та Ключиною, які були на курс старші від нього. Цю трійку не розіллєш було й водою. Взагалі я був здивований, коли одержав від нього повідомлення, що він вирішив на рік-два припинити навчання в технікумі і попрацювати на якомусь будівництві. Тим більш, що це рішення виникло у нього якось раптово. Знову ж, чому він перед від'їздом не зайшов до мене, не порадився, а таємниче зник?
– Можливо, він думав, що ви його не відпустите? – в свою чергу запитав Крилатий, намагаючись хоч трохи пояснити собі, що змусило Дмитра Чилікіна так дивно і незрозуміло діяти.
– Дуже ймовірно, – погодився Бронніков, наливаючи ще одну склянку чаю. – Колись і я таким же чином втік із залізничних майстерень будувати Комсомольськ-на-Амурі. І горе, і сміх, як я добирався «зайцем» на Далекий Схід, не маючи в кишені ні копійки грошей. Проте доїхав і навіть орден заслужив на ударній будові. От як воно буває!..