Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Не може бути!
– Факт незаперечний! – відповів йому по телефону Крилатий.
– Ніколи б не подумав, що комсомолець Чилікін здатний на таке паскудство.
– В тому, що викрав атестат він сам, я не певен. Можливо, це зробив хтось інший.
– Все одно він знав про підробку, коли вступив до технікуму, не маючи свого атестата зрілості.
– Ваша правда. Чилікін закінчив лише вісім класів, через те й погодився на авантюру.
– Дивно, що він не відставав у навчанні.
– Напевне, був здібним…
– Шкода, що я тоді не придивився до нього ближче.
– Тепер жалкувати пізно. А висновок з цього вам зробити варто.
– Розумію. За його долю я
– Так, погано, коли з ним це трапилось.
– Ви ще не дізналися, де він?
– Поки що ні. Завтра з будинку відпочинку повертається його мати. Сподіваюсь, вона щось знає про сина.
– Думаю, що так.
Крилатий поклав трубку. В його душі ворухнувся сумнів: чи об'єктивно він ставиться до Чилікіна? Чому про нього він думає більше і гірше, ніж про Вітковського, з яким через три дні мала відбутися зустріч у Сімферополі? Адже Вітковський в дитинстві теж виховувався в спецбудинку, до того ж у тому самому, що й Чилікін. Різниця тільки та, що він мав батька, а в Чилікіна його не було. Але Вітковрький, як підтвердив запит, дійсно закінчив десятирічку в Керчі і вступив до технікуму по справжньому, а не підробленому атестату. Крім того, після смерті Ключини він нікуди не виїздив, вчився далі, а одержавши призначення на роботу, не приховував місця свого перебування. Він писав з Майкопа рідним, Броннікову і навіть колишній господарці Волковій.
Інакше кажучи, Вітковський жив відкрито, як і кожен громадянин з чистою совістю. А у Чилікіна, на жаль, вона все ж була заплямована.
За розчиненим вікном двокімнатної, ще не обжитої квартири Крилатого дихало велике місто. В цьому місті народився і виріс Дмитро Чилікін. Хто він тепер для рідного міста, друг чи ворог?
ЧОГО ЩЕ НЕ ЗНАВ КРИЛАТИЙ
Коли б не війна, можливо, Дімка Чилікін не опинився б в палючому Ашхабаді і не зав'язав би міцної дружби з вогненно-рудим і кирпатим Павкою Горіним. Павка був з місцевих і жив на тій же західній околиці міста, де оселились Дімка з матір'ю та двома молодшими сестричками Валеркою і Любочкою в кимсь залишеній старенькій хатині.
Мати влаштувалась працювати на механічний завод і дома бувала мало. Завод виконував термінові замовлення для фронту, і їй час від часу доводилося по декілька діб підряд не виходити з цеху. Вільного часу було обмаль і у Дімки: вранці він спішив до школи, потім годував удома сестер, мив посуд, стояв в чергах за хлібом, а увечері вчив уроки або біг на станцію розвантажувати вагони, щоб принести хоч декілька картоплин або трохи крупи. Вони голодували у ті важкі роки.
І якщо випадала вільна хвилина, Дімка біг до великого арика, де зустрічався з Павкою Горіним. Після того як від тифу померла Павчина мати, а батько пішов на фронт, хлопець покинув школу і господарював дома, доглядаючи хвору тітку. Дітлахи разом купалися, лазили в чужі сади, не раз забиралися на колгоспну бахчу, щоб набити голодні шлунки солодкими ароматними динями. Одного разу вони так наїлися, що у них боліли животи цілий тиждень.
Якось на станції залізничники дали Дімці повен казанок вареного рису з дрібненькими шматочками тушеного м'яса. Кілька ложок плову він приніс і Павці. Той жадібно накинувся на смачну їжу і, коли остання крихта зникла у нього в роті, сказав:
– Завтра я тебе почастую.
– Чим? – здивовано запитав Дімка.
– Секрет, – як кіт облизався Павка. – Ой і шикарно повечеряєм! Вищий клас!
На другий день Дімка не йшов, а просто летів до великого арика. Павка уже чекав його на траві, поважний, як
– Ну, розпочнемо? – урочисто запитав він ї почав розгортати газетний пакунок. Робив він це не кваплячись, щоб сильніше роздражнити Дімку.
– Та скоріше, чого мнешся? – не витримав Дімка.
– Не в черзі стоїш, ще встигнеш, – байдуже мовив Павка, шморгнувши носом, укритим ластовинням.
Дімку це починало дратувати. Нарешті Павка розгорнув пакунок. В ньому було півбуханки свіжого, ще теплого хліба, дві великих цибулини, пучка зернистої солі і десяток яблук.
– Ось, будь ласка, пригощайся. А ти спішиш… – розгладив Павка долонею зім'яту газету.
Дімка запитав, де він взяв стільки хліба. В шматкові було не менше кілограма, а одержував Павка з тіткою шістсот грамів в день разом.
– Їж, про це потім…
Вони, дуже голодні, за кілька хвилин знищили все і вляглися животами вгору під пекучим сонцем на траві. Павка признався, хоч і не зразу, де він роздобув хліб. Дімка мало не побився з ним, дізнавшись, що вони так безжально з'їли триденний пайок Павчиної тітки.
– Чого ти розкричався? – вишкірився Павка. – Подумаєш, тітку йому шкода! Та вона, коли хочеш знати, через тиждень може померти. Навіщо їй хліб їсти? А нам з тобою треба бути сильними. Я, приміром, хочу на фронт до танкістів втекти. Може, свого батька розшукаю, в екіпаж до нього попрошусь. Я вже й танк по малюнку вивчив. Хочеш, і тебе візьму з собою? Разом з червоноармійцями будемо громити фашистів. І за твого батька помстимось, за те, що вбили його.
Помститись фашистам Дімка погоджувався, він і сам не раз думав про те, як би потрапити на фронт. А от пробачити Павці його безсовісний вчинок не міг. Вони вперше серйозно посварилися. Більше місяця після того Дімка не ходив на арик, хоч йому дуже хотілося відновити дружбу. В Ашхабаді вірнішого і ближчого друга, ніж Павка, він не мав.
Вони зустрілися знову зовсім несподівано, коли Дімка, втомлений і сердитий, повертався з порожніми руками із станції. Вранці трапилось неповторне. Поспішаючи до школи, він забув на столі продуктові картки. Їх угледіла Валерка і порізала ножицями на маленькі клаптики, граючись з молодшою сестричкою Любочкою в кондуктора. А до кінця місяця ще залишався цілий тиждень, у них не буде ні хліба, ні продуктів. Мати ще не знала цього. Що вона скаже, коли повернеться з роботи?
Павка першим гукнув Дімку, підбіг, радісно подав йому шорстку руку.
– Чого ти такий надутий? Все сердишся на мене?
– Ні, Павлику… У мене інше…
– А в мене тітка померла, – не вислухавши друга, зраділо випалив Павка. – Я ж казав тобі, що вона довго не протягне. Так і вийшло! І мені зовсім її не шкода. Туди їй і дорога. Така була скупа і на вулицю не пускала. Тепер я сам собі господар. Красота!..
Дімці треба було обірвати його, присоромити, але він не зробив цього, а навпаки, став навіть підтакувати. І все заради того, щоб одержати у Павки продовольчі картки померлої тітки. Вони, йому були так потрібні. Він не хотів, щоб про вранішню пригоду дізналася мама. І принижено, слізним голосом просив їх у Павки.
– Що ж ти мені раніше не сказав про картки? – заклопотано насупив Павка рябий лоб. – Я тільки в обід одержав на них цукор і весь з'їв, а маргарин виміняв у двірника на розмальований плакат танка.
– Ех ти, шляпа! – розсердився на нього Дімка, – Такий продукт за шматок паперу віддав! – І мало не розревівся на вулиці з досади і горя.
Павка зморщив рябе обличчя з облупленим, як молода картоплина, носом і винувато затупцював на місці. Йому було жаль Дімки. Він про щось довго міркував, шморгав носом, а тоді діловито сказав: