Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
Що від нього ще хоче ця, схожа на хлопчака, Тулякова?
Хтось ззаду по-дружньому стиснув йому руку вище ліктя. Володимир оглянувся. Перед ним стояв Дімка Чилікін, невисокий, міцний, з хвилястою чорною чуприною, що надавала йому схожості з болгарином.
Тонкі губи, як і завжди, були міцно стиснуті, обличчя спокійне.
– До неї? – запитав Чилікін, маючи на увазі слідчого Тулякову.
Вітковський ствердно кивнув головою:
– Так.
– Кажи те саме, що і вчора.
– Це я без тебе знаю. Ех, Дімо!..
– Неприємно, розумію. Але треба…
– Тому й іду.
У розстебнутому
Від технікуму до міської площі Вітковський дійшов порівняно швидко. Та коли угледів суворий на вигляд будинок прокуратури, зайти зразу не наважився. Він двічі пройшовся уздовж будинку по вулиці, перш ніж піднявся по східцях до масивних дверей. У довгому дуже тихому коридорі Володимир знайшов потрібний йому кабінет з скляною табличкою «Слідчий М. С. Тулякова». Поправив шапку, підтягнув галстук і постукав.
– Заходьте, – почувся з кімнати знайомий жіночий голос.
Тулякова, в темному костюмі, який красиво облягав її струнку постать, сиділа за письмовим столом і щось писала. М'яке світло від настільної лампи падало на її рожевощоке молоде обличчя і білу-білу руку, що швидко бігала по паперу з затиснутою у пальцях самопискою.
– Сідайте, будь ласка, – підняла Тулякова на Вітковського сіруваті очі. Важко було зразу зрозуміти, чи вони світилися сердечністю, чи мінилися суворістю.
Це трохи збентежило хлопця. Вчора слідчий здавалась веселішою й простішою. І не супила білясті брови. А сьогодні… Відклавши аркуш списаного паперу, Тулякова розкрила синюватого кольору папку із звичайними шнурками-за-в'язками. На її обкладинці Вітковський встиг прочитати лаконічний напис: «Справа № 3-172 (г)».
– Дякую, що зайшли, – втомлено промовила Гулякова, глянувши в обличчя наїжаченому Вітковському. – Мені треба уточнити дещо в справі Ключини.
Володимир, не підіймаючи очей, пробубонів:
– Хіба вам ще не все ясно?
– Майже все. За винятком кількох деталей.
Вітковський насторожився. Хоча б йому не сказати нічого зайвого.
Міцніше притиснувши до коліна шапку-ушанку, з вдаваним спокоєм мовив:
– Якщо зможу згадати, будь ласка…
– Що змусило вас, Чилікіна і Ключину найняти квартиру на Роздольній вулиці? По-перше, це далеченько від технікуму, а по-друге, ваша господиня не дуже приємна людина.
– Бачте, ми, тобто я, Чилікін і Ключина, знали один одного ще раніше, до навчання. А коли вступили до технікуму, здружилися ще більше і вирішили жити разом. Знайти таку кімнату було нелегко – не кожна господарка погоджувалась брати трьох квартирантів. А Волкова не відмовила. Ось і довелося поселитися в неї, хоч мешканці будинку і попереджали нас, що у неї важкий характер.
Слідчий дослівно занотувала відповідь і, щось згадавши, знову запитала:
– Ви не скажете, вночі після новосілля Ключина випадково нікуди не виходив?
– Ввечері виходив, а як уночі – стверджувати не можу, не чув. Я взагалі дуже міцно сплю. Є в мене такий недолік. Прокидаюсь рідко.
– А
– Він теж не страждає від безсоння.
Тулякова відірвалась од протоколу.
– Отже, ви думаєте, що Ключина міг одержати травму тільки ввечері, спіткнувшись в сінях?
– Я вже про це вам сказав. Та ви й самі бачили вм'ятину в стіні.
– Так, бачила. Вм'ятина – дуже важливий речовий доказ, який підтверджує ваші свідчення про причину смерті Ключини, – задумливо мовила Тулякова і тут же запитала: – А ви певні, що в час вашої відсутності, коли вам довелося вернутися за здачею в гастроном, між Чилікіним і Ключиною нічого не могло відбутись?
Ну, скажімо, сварки або бійки хоча б через Віру Зоріну?
– Ну, що виї – мнучи шапку в руках, заперечив Вітковський. – По-перше, ми втрьох жили дуже дружно. По-друге, як вам відомо, Віра Зоріна не прийшла на наше новосілля. Та й чекав її лише один Ключина. Я, наприклад, її тільки раз і бачив, а Чилікін Дімка зовсім не був знайомий з нею. Тому ніякої сварки через неї між ними бути не могло. Я вам кажу правду. Можу дати чесне комсомольське.
Тулякову, очевидно, задовольнила така відповідь, хоч вона голосно цього не висловила. Сама того не помічаючи, ствердно хитала головою, коли він давав пояснення. Потім вона поцікавилася, як реагували на смерть Ключини в технікумі. Запитала, з ким той ще дружив, які в нього були взаємовідносини з хазяйкою квартири, чи не ворогував Іван з кимось на Роздольній вулиці.
Дружній тон бесіди підбадьорив Вітковського. Він відчув, що слідчий ставиться до нього прихильно і ні в чому поганому звинувачувати його не збирається. Тепер йому стало зрозуміло, чому Дімка Чилікін повернувся сьогодні з прокуратури цілком спокійним. Виявляється, Тулякова зовсім не з причіпливих.
І от дописано останній аркуш протоколу.
– Тепер, здається, все, – відкинулась на спинку стільця Тулякова. – Більше вам нічого додати в справі Івана Ключини?
– Єдине: дуже жаль, що він так рано помер… – тихо промовив Вітковський.
І у відповідь почув повні співчуття слова:
– Так, жаль. Хороший був хлопець…
Залишившись сама, Туликова перечитала в протоколи свідчень Вітковського, Чилікіна, Волкової, мешканців будинку № 82, уважно проглянула інші документи, що стосувалися справи № 3-172 (г). І чим ретельніше вона співставляла факти, тим ясніше бачила, що до смерті Ключини ні його друзі-квартиранти, ні хазяйка не мають ніякого відношення.
Справа була припинена за відсутністю злочину. Висновок слідчого і прокурора свідчив, що смерть студента другого курсу технікуму фізкультури Івана Ключини сталася внаслідок нещасного випадку.
ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА
Пройшло два місяці. В технікумі поволі забували про загадкову смерть студента другого курсу Ключини. Гострота першого враження поступово стерлась, притупилась. Життя невблаганно йшло вперед, висуваючи перед однокашниками померлого чемпіона нові турботи, радощі й печалі. Зітхати і сумувати у них не було часу.
Поступово поверталася душевна рівновага і до Вітковського. Його більше не викликав слідчий для пояснень в прокуратуру, не турбували розпитуванням і однокурсники. Він знову віддався навчанню, захопився гімнастикою.