Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Але ж раніше ви цього не говорили. Вітковський знизав плечима:
– Можливо… Хіба все втримаєш в пам'яті?
– Більше нічого ви не забули?
– Ні, розповів усе.
Крилатий, ховаючи в сейф папку, глянув на Вітковського і з ноткою образи в голосі сказав:
– Шкода… А я думав, що ви як комсомолець допоможете мені краще розібратися, що й до чого. В цій справі багато неясного, недомовленого. Ви знаєте, що мати Ключини не вірить вашим свідченням про смерть її сина? Вона не згодна з висновком слідчого Тулякової. От і доводиться вести повторне слідство. Звичайно, ми докопаємось до істини. Але навіщо ця гра в піжмурки, коли можна обійтися без неї.
Вітковського, видно, вразили слова Крилатого.
– Я в піжмурки зовсім не граю! Що знав, те вам і повідомив. Особисто я в смерті Ключини не винен.
– А Чилікін? – прямо запитав Крилатий.
– Теж.
– Що ж, не буду ставити під сумнів вашу чесність, – підвівся Крилатий. – Повертайтеся в Майкоп. Можливо, нам доведеться ще зустрітися з вами. А поки що бажаю всього найкращого.
– До побачення… – стримано попрощався Вітковський і вийшов з кабінету.
Тихо зачинилися оббиті дерматином двері. Пролунали й замовкли в кінці коридора кроки. Крилатий зостався сам. Скуйовдивши русяві кучері, пройшовся по кабінету з кутка в куток і знову сів за стіл. Обмовка Вітковського в кінці допиту підтвердила його попереднє припущення: Ключина помер від того, що його хтось вдарив. А версія, нібито він вдарився, падаючи в сінях, викликала все більший сумнів. Що стосується вм'ятини на стіні, то її походження могло бути зовсім іншим. Чи не зробили її навмисне, щоб збити слідство з вірного шляху? Хто ж у такому випадку безпосередній винуватець смерті Ключини? Вітковський, звісно, збрехав, повідомивши, що Ключина, заходячи до кімнати, тримався за голову і навіть стогнав. Про такий важливий факт він не міг забути, даючи свідчення слідчому Тул яковій. Просто придумав усе на ходу, щоб не заплутатись. Але якщо Ключина сам не вдарився в сінях, значить, з ним обов'язково мусило щось трапитись у дворі? Сусідка бачила, як він спіткнувся і впав на купу піску. Від цього, безумовно, не могла утворитися на черепі тріщина. А те, що на нього ніхто не нападав у дворі і він ні з ким не бився, підтверджували свідчення хазяйки Волкової і мешканців будинку № 82. З усього цього випливав висновок: Ключину могли вдарити в кімнаті Волкової, хоч це й заперечує господиня. Проте до кінця вечірки вона з хлопцями не сиділа. Вітковський сказав: «Я не вдарив». Виходить, хтось інший вдарив? А ним міг бути лише Чилікін і більш ніхто. Адже, крім нього, Вітковського і Волкової, того вечора нікого в будинку не було.
Чилікін! Як він був зараз потрібен Крилатому…
ДВІЙНИК
Кримське літо було в зеніті. Рано спалахували і пізно згасали гарячі сонячні дні. Тягло на берег моря, в лісову прохолоду синіх гір, у тінь міського парку. Але Крилатий майже не залишав свого робочого кабінету, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка з прийомної про відповідь з розшуку, яку він з нетерпінням чекав.
І такий дзвінок, нарешті, почувся.
– Сергію Дмитровичу, підніміться нагору. Є те, що ви чекали, – проспівала в трубку тоненьким, зовсім як у школярки, голоском дів-чина-секретар. Крилатий був готовий розцілувати її за цю звістку.
З розшуку РРФСР повідомили, що Чилікін Дмитро Павлович, 1935 року народження, проживає в Омській області в другому селищі будівників целюлозно-паперового комбінату. Отже, координати свідка, з яким прагнув зустрітися Крилатий, були відомі. Залишалось тільки скласти речі, виписати відрядження, одержати у прокурора дозвіл на виліт літаком, і в путь-дорогу!
Прокурор погодився з доводами Крилатого, що йому потрібно таки вилетіти до Сибіру. Дійсно, викликати Чилікіна в Сімферополь було незручно й ризиковано. Хто знає, скільки часу х, пройде, поки він приїде сам. Дальший хід слідства міг і затриматися. Знову ж не було відомо: має Чилікін відношення
Підписуючи Крилатому відрядження, прокурор наче мимохідь зауважив:
– Мені здається Сергію Дмитровичу, що Чилікін дасть вам у руки ту нитку, якої вам не вистачає. Тільки дивіться, зайвою поспішністю не обірвіть її. Що ж, ні пуху ні пера!
Через годину Крилатий вже піднявся в повітря. Сидячи в м'якому зручному кріслі, він дивився через круглий ілюмінатор на дивовижну пустелю, яка пропливала під крилом літака. Наскільки сягало око, без кінця тяглися білосніжні хмари, залиті сліпучо-яскравим сонцем. А під ними десь глибоко була захована земля із своїми ріками, лісами, іграшковими будиночками. Сріблистий ТУ-104 стрімко мчав на схід.
Надвечір Крилатий був уже в Омську. Виявилось, що другий виселок будівників целюлозно-паперового комбінату, куди йому треба було потрапити, знаходився в тайзі кілометрів за двісті від обласного центру. Добратися туди можна було лише на попутній машині або на річковому катері по Іртишу, бо залізницю, лише почали будувати. Їхати в таку далеку дорогу проти ночі нічого й думати.
Тому Крилатий розшукав найближчий готель і зупинився в невеликому, досить затишному номері.
Вечір він провів, дискутуючи в думці сам з собою. Хто ж тепер для нього Чилікін? Такий же свідок, як і викладач фізкультури Вітковський, чи запідозрюваний вбивця Ключини? Як треба поводитись з ним при зустрічі? Те, що слідчий знав про його минуле, породжувало думку, що Чилікін міг ударити свого друга в кімнаті. Але як він це зробив, коли в будинку були хазяйка і Вітковський? Невже на їх очах стався злочин і вони мовчали про це?
Крилатий кинув у плетений кошик для сміття порожню пачку «Бєломорканалу», відчинив кватирку. Сивий цигарковий дим потягнувся через невеликий отвір до чорнильного неба, в якому мерзлякувато тремтіли сніжинки зірок.
«Допит Чилікіна допоможе глибше розібратися в даній ситуації, – стоячи біля відчиненої кватирки, міркував Крилатий. – Не треба забувати, що помилка в нашій роботі завжди тягне за собою важкі наслідки. Може поплатитися зовсім невинна людина, а справжній злочинець буде безкарно розгулювати на волі. Окрилений своїм успіхом, він здатний буде вчинити й інші злочини. Тому при веденні кожного слідства треба старанно шукати істини, не квапитись з висновками. Це особливо важливо при повторному слідстві…»
Вранці з допомогою місцевих товаришів з прокуратури Крилатий без зайвих турбот сів у кабіну потужного МАЗа, який віз арматуру на будівельний майдан целюлозно-паперового комбінату. А від комбінату до другого висілка було зовсім близько.
Шофер, ще молодий хлопчина з веселим поглядом і невгасимою посмішкою, запитав:
– Раніше в тайзі бували?
– Ні, не доводилось.
– Сподобається вона вам, обов'язково сподобається, ось побачите. Я вже другий рік їжджу по ній і, знаєте, ніяк не можу надивитись. Красуня, їй-богу! Куди до неї нашим костромським лісам!
Крилатий з цікавістю поглянув на хлопця.
– А ви з Костроми?
– Авжеж.
– Приємно зустріти земляка в таких далеких місцях.
– Радий з вами познайомитись, – простяг хлопець чіпку, як клешня, руку: – Кузьма Бубликов. Шофер другого класу, відмінник транспорту, громадський автоінспектор.
– Сергій Крилатий.
Хлопець поцікавився:
– Ви інженер чи технік?
– Ні те, ні інше. Я слідчий обласної прокуратури.
– Он воно що!.. – протягнув багатозначно хлопець і не стримався від запитання: – А до нас на комбінат чого їдете, коли не секрет?