Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
Слідчий Тулякова повірила їхнім свідченням. Маючи справу з майбутніми викладачами, комсомольцями, вона просто не сподівалась, що вони приховають од неї істину. І слідство було припинено.
Проходили дні, були вже перші числа травня, а Чилікін не міг заспокоїтись. Його на кожному кроці переслідував образ померлого друга. Він навіть боявся голосно назвати ім'я Ключини. Вітковському, який не відчував за собою безпосередньої вини в смерті Івана, було краще на душі. Але він теж почував себе незручно, коли згадував, що обдурив на допитах слідчого.
Якось, вийшовши
– Хоч буря й минула, але мені краще виїхати звідси.
– Навіщо?
– Береженого і бог береже. А раптом знову в прокуратурі відновлять справу? Буває так – для перегляду. А в далекій стороні мені житиметься спокійніше.
– Твоя правда. Тільки як же я сам залишусь?
– У тебе совість чиста. Докори не будуть мучити. А коли я зникну, ти забудеш про все це.
– А ти?
– А я, мабуть, все життя буду каятись.
– Тоді викинь з голови думку про від'їзд, або давай разом після екзаменів кудись майнемо.
– Тобі нема чого їхати з Євпаторії. Через рік закінчиш технікум, станеш викладачем фізкультури. Навіщо тобі розлучатися з своєю мрією, тим більш, що вона вже майже здійснилася?
– Тебе самого я нікуди не пущу.
– Добре, поїдемо вдвох.
А через три дні після цієї розмови Чилікін втік сам, залишивши сто карбованців – плату за квартиру. Всі свої речі він продав, щоб добратись до Одеси.
В ОДЕСІ
Сходячи по трапу з борту білосніжного теплохода, Чилікін тепло привітався в думках з веселим приморським містом, де жив його давній приятель Сеня Патефончик. «Добридень, Одесо! От я й знову твій гість».
Подорож морем, зміна оточення, відчуття певної свободи і незалежності приглушили в ньому почуття тривоги. Забулося все: і смерть Ключини, і тривожна думка про викриття, і справжнє дезертирство з технікуму.
Чилікіним раптом заволоділо якесь непереможне бажання сісти в таксі, поїхати на Дерибасівську, 23, взяти з собою Патефончика і забратися з ним в найкращий ресторан, щоб відзначити своє звільнення од мук совісті. Адже життя повернулося до нього лицем, кликало, вабило яскравими вогнями ліхтарів.
Проте таксі він не взяв, а зайшов в найближчі відділення зв'язку і написав два листи в Євпаторію. Один, короткий, – Володі Вітковському. Другий, більший і докладніший, Чилікін послав директору технікуму Броннікову, повідомивши про своє рішення тимчасово припинити навчання і попрацювати рік-два на великому будівництві. Цими листами Чилікін зробив те, до чого не додумався на місці. Тепер він був спокійний. Його раптовий від'їзд з Євпаторії не викличе сумніву, і нікому не спаде на думку розшукувати його. А це найбільше турбувало Чилікіна. В міліції могла виникнути підозра у зв'язку з його зникненням, що для Дмитра було дуже небажаним і навіть небезпечним.
Потім Чилікін вирішив піти на квартиру Патефончика. По дорозі зайшов до магазину, взяв пляшку горілки і закуски. Якось незручно було з'являтися до друга
Та йшов Чилікін до Патефончика не лише для того, щоб провідати його. Сподівався, що йому пощастить підмовити Сеньку поїхати з ним у Сибір чи на Алтай на якесь велике будівництво. Вітковського не хотілося зривати з технікуму. А Патефончик – у душі романтик, йому тільки подай голос, все покине і на край світу поїде. Біля нього й забудеться все, що трапилося в Євпаторії. Та й грішми він допоможе. Хлопець заробляє добре, не раз про це писав у листах.
Опинившись біля знайомих дверей сьомої квартири по Дерибасівській, 23, Чилікін з завмиранням серця натис кнопку дзвінка. Минула хвилина, дві, але ніхто не відчиняв.
«Невже немає вдома?» – подумав Дмитро і знову подзвонив нетерпляче, різко.
Як і минулого разу, двері відчинила та сама сива бабуся. Тільки тепер вона була зовсім старою, ще більш зморшкуватою.
– Добридень, бабусю, – радісно привітався з нею Чилікін. – А Сені Веселова немає вдома? Дзвоню, дзвоню, а він не відчиняє.
– Е, шановний громадянине, – прошамкала беззубим ротом старенька, – поховали ми минулої п'ятниці нашого Сеню, царство йому небесне.
– Як поховали? – розгублено перепитав Чилікін, все ще не вірячи їй.
Бабуся важко зітхнула:
– Так от і поховали. На цвинтар віднесли і в землю опустили. Хай вона пухом йому буде…
Від цих слів у Чилікіна запекло в очах. Наче хтось стиснув його за горло. Заїкаючись, ледве витиснув з себе:
– Від чого ж він помер?
– Від ножа бандитів, – відповіла бабуся. І пояснила – Він у нас з червоною пов'язкою ходив, помічником міліції, значить, був. Ну, зловив якогось там виродка, коли той буянив. А той взяв та й порснув його ножем під бік. Поки до лікарні довезли, віддав наш Сеня богові душу.
Коли Чилікін вийшов на вулицю, вечірнє місто не радувало його. Поволі брів бруком, сам не знаючи куди і навіщо. Йому було байдуже до перехожих, трамвайного передзвону, блискучих автомашин, електричного сяйва вітрин.
Несподівана, нічим не замінима втрата затуманила все, наче кліщами стиснула серце, охолодила кров. Смерть Патефончика потрясла Чилікіна.
Дмитро був далекий від сліпої віри в долю. Але те, що трапилось з ним, можна було вважати надприродним дивом.
Йдучи через площу в якомусь забутті, Чилікін ненароком зачепив плечем перехожого.
– Тихше, фрайєр! – почувся роздратований голос.
– Пробачте, – механічно відповів Чилікін і підняв очі.
Перед ним стояв елегантно одягнений юнак з вогняно-рудою чуприною і обличчям, щедро всипаним ластовинням. Щось дуже знайоме вгадувалось Чилікіну в цій постаті.
– Павко, ти?! – запитав він розгублено, вражений несподіваною зустріччю.
– Дімко! Чилікін! – зраділо вигукнув хлопець, впізнавши давнього ашхабадського друга.
Так через багато років життя знову звело Чилікіна з Павкою Горіним, тим самим, з яким вони в роки війни ділили останню крихту хліба. Дмитро втратив одного приятеля, а зустрівся з другим. От і не вїр тепер у долю!