Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Що ж ти пресу підводиш? – накинувся другого дня на Дмитра його однофамілець. – Про нас хотіли написати, а ти зник. Негарно вийшло.
– Не журися, тебе ще прославлять.
– Слава мені не потрібна. Ти мене не так зрозумів.
– Тим краще.
А через тиждень після від'їзду кореспондента Дмитро попросив начальника будівництва перевести його на кар'єр, де у глухій тайзі добували для потреб будівництва каміння. Туди навряд чи завітає хоч один редакційний гість з Москви чи Омська. Так Дмитро втретє спробував втекти од своєї тіні. Він не хотів, щоб про нього дізналися
Але все ж сталося те, чого боявся Дмитро. Його викликав до себе слідчий із сонячного Криму. Дмитро думав, що після першого допиту його заарештують і етапом відправлять в арештантському вагоні в Сімферополь.
На велике здивування, слідчий відпустив його додому і дуже ввічливо попросив зранку знову зайти в контору.
«Що це за хід конем?» – подумав тоді Дмитро. Або посланець кримської прокуратури ще дуже недосвідчений, або в цьому й полягає хитрий маневр: перевірити, винен чи ні колишній студент технікуму фізкультури Дмитро Чилікін.
А що, коли ні те, ні інше, а просто вияв звичайного довір'я?
Все це так напружило Дмитрові нерви, що він, не вечеряючи і не роздягаючись, впав на ліжко і пролежав до ранку з широко відкритими очима. Ця ніч була ще страшнішою, ніж та, коли він на квартирі Волкової вдарив штопором Івана Ключину. Тому й не склепив Чилікін цілу ніч повік, думаючи свою гірку думу.
Довго в його душі боролися почуття, його кидало в піт від думки, що доведеться багато років підряд сидіти за ґратами разом з егоїстичними, безсердечними людьми із злочинного світу, який став для нього глибоко ненависним. До ранку у нього була можливість уникнути такої участі. Навколо кар'єру на сотні кілометрів розкинулась глуха тайга. Увійде в неї людина і загубиться від усіх, як голка в копиці сіна.
Та що йому дасть втеча від слідчого? Знову життя з важким каменем на серці? Знову душевні терзання? Адже він ніколи не простить собі вини за смерть Ключини. І так доведеться мучитись не рік, не два, а до самої старості, до останніх днів, якщо зізнанням перед людьми не скинути з себе важкого тягаря докорів совісті. Ні, од себе не втечеш!
З таким переконанням і прийшов Дмитро вранці до слідчого. Але сказати все зразу виявилось набагато важче, ніж він думав, лежачи на ліжку.
ОСТАННЯ СТОРІНКА СПРАВИ № 3-172 (г)
Чилікін низько схилив голову і, не дивлячись на Крилатого, гірко промовив:
– Коли б ви знали, як я мучився ці два роки Образ Ключини переслідував мене скрізь. Не було дня, щоб я не згадував злощасного новосілля. Інколи мені здавалося, що не витримаю і заявлю в міліцію сам про свою вину. Та ці благородні пориви швидко згасали. Я боявся потрапити до тюрми. Ось чому не розповів всієї правди Туляковій, втік з Євпаторії, брехав вам на першому допиті. А тепер моя совість чиста. Я готовий прийняти будь-яке покарання. Даремно стільки часу мучив себе…
– Ви маєте рацію, – співчутливо промовив Крилатий. – Часто страх перед
Визнання Чилікіним своєї вини давало право Крилатому вважати, що повторне слідство справи № 3-172 (г) доведено до кінця. Але щоб закріпити ці свідчення, треба було ще зробити експеримент слідства на місці події, а також одержати підтвердження свідка Вітковського. Невже він і тепер буде відмовлятися?
Після приїзду до Сімферополя Чилікіна взяли під варту. Давати таке розпорядження Крилатому було неприємно, але служба є служба. Того ж дня він послав виклик у Майкоп.
Вітковський приїхав зразу ж після одержання телеграми.
На допиті тримався, як і раніше, слово в слово повторив свої попередні свідчення. Він не здогадувався, що Чилікіна арештували і що той признався. Крилатого дивувала впертість Вітковського, обурювало те, що комсомолець, молодий викладач може бути таким нещирим.
Зрозуківши, що свідок більше нічого не скаже, Крилатий вирішив говорити з ним відверто.
– Ось що, Вітковський, пора нам закінчувати розмову. Пригадуєте, при нашій першій зустрічі ви образились, коли я поставив під сумнів вашу чесність… Тоді я ще не мав досить фактів і не міг довести, що ви покриваєте Чилікіна, приховуєте правду. А тепер ця можливість у мене є.
Крилатий склав аркуші протоколу, піднявся. Йдучи до дверей, сказав Вітковському:
– Прошу вас пройти зі мною. Вітковський сполотнів, коли до слідчої кімнати ввели арештованого Чилікіна.
– Дімо!.. – якось здушено скрикнув він.
– Здрастуй, Володю, – просто і дуже спокійно привітався з ним Дмитро.
– Ти… Ти тут? – запитав Вітковський.
– Як бачиш, – в словах Чилікіна чулася гіркота.
Крилатий, уважно спостерігаючи за друзями, сів за стіл. Розклав свої папери, запалив.
– Так ось, Чилікін, – заговорив він, – ваш друг заперечує ваші свідчення. Виходить, ви наговорили на себе.
Чилікін сумно подивився на Вітковського:
– Зараз, Володю, відмовлятися ні до чого. Кажи про все, як було, – і про штопор, і про вм'ятину… Я сам шкодую, що вмовив тебе мовчати…
– Я ж не знав, що ти розповів, – тихо сказав Вітковський. – Тому й мовчав… Інакше ти не вважав би мене товаришем.
Крилатий повернувся до нього і з докором промовив:
– Невірне у вас поняття дружби, Вітковський. Своїм мовчанням ви змусили друга два роки мучитись, жити під страхом. Та й суд не покарав би його суворо, якби він тоді сам заявив про все. Ви хоч тепер це усвідомлюєте?
– Не міг же я змусити його піти до слідчого і признатися, – заперечив Вітковський, опустивши очі. – Дмитра зразу ж судили б. А йому теж хотілося вчитись, закінчити технікум, здобути спеціальність, бути корисним суспільству. Адже життя дається тільки раз.
– Вірно, тільки один раз, – переклав Крилатий з місця на місце папку, – і прожити його треба так, як говорив Микола Островський.
– А я тепер стільки років даремно втрачу, – з болем промовив Чилікін. – Найкращих…
Гарячий вогник в його очах згас. Голос перервався. Дмитро замовк, судорожно ковтаючи слину.